Герман Гессе - Гра в бісер

котрійсь своїй запеклій сутичці з демонами, повернувся в світовий кругообіг у людській подобі під ім’ям Равана[64] і жив войовничим раджею на березі великого Гангу. Він і був батьком Даси. Мати Даси померла рано, а тількино її наступниця — жінка дуже вродлива й шанолюбна — привела раджі сина, як малий Даса став їй на заваді: замість нього, первородного, вона мріяла побачити на троні свого власного сина Налу. Вона зробила так, що батько збайдужів до Даси, і тільки чекала нагоди, щоб прибрати його з дороги. Проте один з двірських брахманів Равани, мудрий знавець жертовних обрядів Васудева, вгадав її наміри і зумів запобігти їм. Йому було шкода хлопчика, до того ж він помітив у малому принцові успадкований від матері нахил до побожності й справедливості. Він пильнував, щоб хлопцеві чогось не сталося, і чекав, коли випаде змога забрати його від мачухи.

Раджа Равана мав череду корів, присвячених Брахмі, їх дуже оберігали і з їхнього молока й масла часто приносили жертви цьому богові. Ті корови паслися на найкращих луках. Якось до палацу прийшов пастух присвяченої Брахмі череди здати масло й повідомив, що в тій місцевості, до вони тепер пасуть корів, сподіваються посухи, і вони, пастухи, хочуть перегнати корів ближче до гір, де навіть у найбільшу спеку не бракує води і доброї паші. Брахман довірив свою таємницю цьому пастухові, бо давно знав його як добру й віддану людину, і коли другого дня малий Даса, син Равани, кудись зник і його ніде не могли знайти, тільки Васудева та пастух знали, де він дівся. Пастух забрав хлопця з собою, і вони наздогнали череду, що повільно рухалася в напрямку гір. Даса легко й радо зійшовся з пастухами, зростав серед них як підпасок, допомагав доглядати й переганяти череду, навчився доїти корів, грався з телятами, лежав у затінку під деревами, пив свіже молоко і ходив босими ногами по кізяках. Йому дуже подобалося таке життя, він освоївся серед пастухів, вивчив норови худоби, знав, які в лісі ростуть дерева й що на них родить, полюбив манго, дику смокву й варінгу, виловлював із зелених озерець солодкий корінь лотоса, у свято надягав на голову вінок з червоних флоксів, звик остерігатися диких звірів, уникати тигра, заприязнився з розумною мангустою і веселим їжаком, перечікував пору дощів у хижі без вікон, — там підпаски гралися, співали, плели кошики й мати. Даса не зовсім забув свою колишню батьківщину й колишнє життя, але воно почало здаватися йому наче далеким сном.

І ось одного дня, коли череда перейшла на нове пасовисько, Даса подався в ліс пошукати собі дикого меду. Хлопець дуже полюбив ліс, відколи пізнав його, а цей здавався йому особливо гарним: крізь листя й віття дерев просмикувалися, мов золоті гадюки, сонячні промені й спліталися в осяйний візерунок, і так само як та гра світла в гіллі складалась у чарівну картину, так і лісові звуки — щебет пташок, шелест дерев, голоси мавп, — утворювали чудову гармонію, так зливалися в одне й вирізнялися кожен посвоєму і лісові запахи, терпкі й солодкі, міцні й ледь чутні, свіжі й задушливі, підбадьорливі й млосні, дух квіток, кори, листя, озерець, боліт, тварин, ягід і плодів, дух самої зарослої мохом землі. Десь у темному виярку жебонів струмок, деколи над білими віночками квіток миготів зелений метелик з чорними й жовтими цятками, в синюватому затінку дерев тріщала гілка, повільно кружляючи, опадало листя, в густих нетрях ревіли дикі звірі чи перегукувалася з родича3ми сварлива мавпа. Забувши про мед, Даса дослухався до голосів барвистих мерехтливих папуг і раптом у високій папороті, що густим підліском здіймалась під деревами, побачив якийсь слід, вузеньку, ледь помітну стежку, і коли він, нечутно, обережно ступаючи, пішов нею, то під величезним крислатим деревом з кількома стовбурами угледів невеличке житло, гостроверхий курінь, сплетений з папороті. Біля куреня рівно й непорушно сидів на землі якийсь чоловік; руки його спочивали на схрещених ногах, зпід білого волосся й широкого чола дивилися кудись униз спокійні, невидющі очі, хоч розплющені, але звернені тільки у власну душу. Даса відразу збагнув, що то святий чоловік, йог, йому вже траплялись такі, вони були особливими людьми, божими обранцями, їх належало шанувати й приносити їм дарунки. Але цей, що рівно, спокійно сидів тут перед своїм так гарно зробленим і старанно замаскованим куренем з папороті, опустивши руки й заглибившись у себе, особливо сподобався хлопцеві, здався йому незвичайнішим і поважнішим за всіх, яких він досі бачив. Цього чоловіка, що наче не сидів, а ширяв у повітрі з невидющим поглядом, а проте, здавалося, все бачив і знав, оточував ореол святості, чарівне коло гідності, полум’яний вал сконцентрованого внутрішнього жару, йогівської потуги, які Даса не зважувався ні переступити, ні розігнати вітанням чи якимось іншим словом. Гідність і велич усієї постаті йога, внутрішнє світло, яким світилося його обличчя, зосередженість і цілковита невразливість, що прозирала в його рисах, випромінювала хвилі і промені, серед яких він плив, наче місяць, і той згусток духовної сили, та безмовно сконцентрована воля утворювали навколо нього таку магічну напругу, що відчувалося: навіть не підіймаючи очей, самим тільки бажанням, самою своєю думкою він здатен убити когось і знов повернути йому життя.

Нерухоміший за дерево, на якому все ж таки дихало й погойдувалося листя та гілля, нерухомий, мов кам’яний ідол, сидів йог перед своїм куренем, і так само нерухомо застиг перед ним хлопець від тієї миті, коли побачив його, наче приріс до землі, зачарований цим видивом, наче на нього хтось наклав пута. Він стояв і дивився на йога, бачив сонячну пляму на його плечі і ще одну на складених руках, бачив, як вони поволі пересувалися, як утворювались нові, стояв здивований і починав розуміти, що цьому чоловікові зовсім немає діла ні до сонячних плям, ні до пташиного щебету і мавпячого вереску навкруги, ні до брунатної лісової бджоли, що сіла йому на лице, понюхала шкіру, полізла по щоці! далі, знов знялася й полетіла геть, ні до всього багатоманітного життя лісу. Все це, відчував Даса, те, що бачать очі і чують вуха, все гарне й бридке, приємне й страшне, не мало ніякого стосунку до цього святого чоловіка: дощ не міг би викликати в нього почуття холоду й незатишку, вогонь не пік би його, весь навколишній світ був для нього тільки поверхнею, та й годі. Принцпідпасок дивився на йога, і в нього майнув здогад, що, може, й