Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

наметів і з-під автомашин. Навіть один з його сусідів по намету підстеріг його в темряві й поцікавився, як справи, а відтак благав не розповідати іншим мешканцям намету, що підстерігав Йоссар’яна. Кожного разу, помітивши нову постать, що чатувала на нього і пошепки просила підійти ближче, Йоссар’ян хапався за пістолет, бо не міг знати, чи це не пастка: а ну як за мить ця невиразна тінь обернеться в Кристієву кралю або, що гірше, в спеціального посланця офіційних властей, уповноваженого вибити з нього дух ударом кийка по голові. Скидалось на те, що не сьогодні-завтра вони мають зробити щось подібне. Вони, цілком очевидно, не збирались поставити його перед трибуналом за дезертирство з поля бою, бо територію за сто тридцять п’ять миль від противника навряд чи можна прирівняти до поля бою. До того ж ніхто інший, як Йоссар’ян, висадив у повітря міст біля Феррари, вдруге зайшовши на ціль, хоча це коштувало життя Крахові,— він чомусь завжди забував про Краха, коли перебирав у пам’яті загиблих знайомих. Та хоч що-небудь вони ж мусили з ним зробити, і всі на острові похмуро чекали, яка пекельна кара спостигне його.

А вдень аж до вечора всі уникали Йоссар’яна — навіть Аарфі, і Йоссар’ян зрозумів, що люди в гурті й серед білого дня — то одне, а люди сам на сам і під захистом темряви — то зовсім інше. А втім, Йоссар’янові було не до них: коли він походжав собі задом наперед, поклавши руку на пістолет, його куди більше хвилювало, як і чим будуть його страхати, підлещувати та спокушати капітани Бобкінс та Добкінс після чергової термінової наради з полковником Пескартом та підполковником Порком. Голодний Джо на острові довго не затримувався, і єдиний, з ким міг спілкуватися Йоссар’ян, був капітан Гадд, який при кожній зустрічі не без єхидства весело кричав йому: «Привіт героям!» У кінці тижня капітан Гадд повернувся з Рима й повідомив Йоссар’яна, що Кристієва краля загинула. Серце в Йоссар’яна защеміло: його пойняли сум та каяття. Тепер він тужив за нею.

— Як це — «загинула»? — у палим голосом запитав він.

— Загинула, та й годі! — реготнув капітан Гадд, утомлено мружачи свої каламутні очиці й потираючи кулаками припухлі повіки. Його запалі щоки й гостре підборіддя поросли кущуватою рудою щетиною. — А я настроївся, оскільки вже в Римі, дати цій дурепі гарного щупача, як не раз бувало. Ото б покрутився в могилці той шмаркач Кристі, ха-ха-ха! Пригадуєш, як я його завше допікав, га? Ти ба! Тепер там ні душі…

— І ти не міг ні в кого про неї розпитати? — допитувався Йоссар’ян. Йому не йшла з думки бідолашна Кристієва наречена. Як же кепсько їй тепер! Коли б вона тільки з’явилася знову, він би залюбки простив їй усі ті шалені, відчайдушні наскоки. А без неї він відчував себе геть самотнім і покинутим.

— Там нема вже ні душі, уявляєш? — знову реготнув капітан Гадд. Йому було дивно, що Йоссар’ян такий нетямущий. — Ну, що тут незрозумілого? Всі загинули, бо й сама фірма з димом пішла!

— Загинули?

— Еге ж! їх викинули просто на вулицю! — Капітан Гадд реготав від щирого серця, і на його худій шиї радісно підскакував гострий кадик. — Спорожніло наше кубельце. Військова поліція потрощила все, що могла, й порозганяла всіх дівок. Ну, чим не комедія, га?

— А за що? — з жахом запитав Йоссар’ян. Його чомусь кинуло в дрож.

— Ет, яка різниця? — махнув рукою капітан Гадд. — Прийшли серед ночі й вигнали всіх просто на вулицю. Ти тільки уяви собі, що там діялося! Все те кодло!..

— А дівчинка, її сестричка?

— Вигнали і її! — реготнув капітан Гадд. — Укупі з усіма шльондрами. Просто на вулицю!

— Але ж вона ще зовсім дитина! — з обуренням вигукнув Йоссар’ян. — Вона не знає нікого в цілому місті! Що ж із нею тепер буде?

— А мені що до того? — відказав капітан Гадд, байдуже стенувши плечем, і раптом з цікавістю зиркнув на Йоссар’яна. В його сонних очицях спалахнули хитруваті вогники. — Гей, старий, що з тобою? Невже тобі не байдуже? Та коли б я знав, що це тебе так допече, то розказав би вже давно і з усіма подробицями. Куди ж це ти? Вертай назад! Вертай, я тобі ще не таке розкажу.

39. Вічне місто

У самоволку до Рима Йоссар’ян летів з Майлом, і, щойно вивівши машину на курс, той докірливо похитав головою, по-святенницькому накопилив губи й тоном праведника повідомив Йоссар’яна, що йому соромно за нього.

Йоссар’ян кивнув.

— Тим, що ти ходиш задом наперед із пістолетом при боці і відмовляєшся літати, ти просто робиш із себе посміховисько, — провадив далі Майло.

Йоссар’ян кивнув.

— Поводитися так означає зраджувати бойових друзів і робити відхритий виклик командирам! — розвивав свою думку Майло. — Ти подумав, у яке становище це ставить мене як твого друга?!

Йоссар’ян кивнув.

— Люди починають ремствувати, — не вгавав Майло. — Це ж просто аморально дбати про власну шкуру, коли справжні патріоти — візьми хоч мене чи полковника Пескарта, підполковника Порка, ба навіть колишнього РПК Зелензима — не жаліють життя свого заради перемоги. А льотчики-сімдесятники ремствують, бо їм тепер доведеться відлітати ще по десять завдань; того й гляди, що котрийсь із них і собі начепить пістолета й почне розгулювати по базі задом наперед! Ти хоч розумієш, як згубно діє твій приклад на всіх твоїх однополчан: бойовий дух особового складу підупадає з дня на день, і в усьому винен тільки ти, Йоссар’яне! Ти забув, що батьківщина в небезпеці. Так, конституція і справді гарантує тобі право на свободу та незалежність, але чи не ставиш ти під загрозу саме це право тим, що так невчасно хочеш із нього скористатися?!

Сидячи в кріслі другого пілота, Йоссар’ян ствердно кивав головою, а сам намагався не дослухатись до Майлового патякання. Всі його думки заполонила Кристієва краля, а також Крах і Вессл, Кристі і Данбар, Малюк Семпсон і Макпростак та всі оті вбогі, безталанні та знедолені люди, яких йому доводилось бачити в Італії, Єгипті, Північній Африці,— і ті, яких він навіть не бачив, але знав, що ними повняться інші краї, де він ніколи не бував; Снігген і мала сестричка Кристієвої кралі так само обтяжували його сумління. Йоссар’янові нараз здалося зрозумілим, чому Кристієва краля вважала, що він має відповісти за смерть Кристі, і навіть хотіла його вбити. А як, власне, могло бути інакше? Світ належить людям, отже, такі, як