Володимир Кирилович Малик - Таємний посол. Том 1

мерзлякувато ховав руки в рукави, втягував гостре підборіддя в комір кожуха, дивився тьмяним поглядом униз. Тільки раз позирнув поверх козацьких голів і, побачивши замерзлі, скоцюрблені трупи яничарів, що лежали на почорнілому від крові снігу, здригнувся і затулив обличчя руками.

— Від правди, Чорнобаю, не втечеш і не заховаєшся! — сказав Сірко. — Настав час оглянутися на своє мерзенне життя і дати відповідь перед народом за все! Народ наш добросердий і часто прощає провини синів своїх, наставляє на путь істини тих, хто схибив, оступився в горі чи скруті. Та тому, хто пролив кров людей наших, хто заради наживи жалюгідної, заради ласощів заморських і срібла–злота агарянського торгував дітьми нашими, завдаючи їх у неволю бусурменську, тому, хто разом з яничарами й ордою хотів знищити нашу славну Січ Запорозьку, яка споконвіку захищала землю українську від нападів ворогів наших, — тому прощення немає!.. А втім — хай судить тебе товариство! Ти значний козак: батько твій був полковником, сам ти був сотником, тож хай ніхто не скаже, що осудив тебе один Сірко! Як скаже товариство, так і буде!.. Звенигоро, розкажи все, що знаєш, про цю людину!

Арсен піднявся на приступець. Розпочав зі своєї першої зустрічі з Чорнобаєм у старому вітряку, коли хотів визволити дівчат, викрадених для продажу в татарські й турецькі гареми. І чим далі розповідав, тим нижче хилив голову Чорнобай. Дарма, що лютий мороз, над ним стовпом здіймалася пара, а на лобі виступав холодний піт. Коли ж Арсен розповів про те, що Чорнобай зі своїм пахолком увів яничарів у Січ і хотів відчинити татарам ворота, сотник уклякнув на коліна. На майдані зчинився галас.

— Що там довго судити–рядити — забити собаку! Киями до смерті! — закричали запорожці. — Причепити коневі до хвоста і пустити в степ!

— Повісити на сухій вербі!

— На кіл його! Він же хотів посадити Арсена!

— Четвертувати!

І жодного голосу на захист підсудного. Найбільш гарячі вихопили шаблі, готові на місці розправитися із зрадником.

Тоді Сірко підняв пернача. Настала тиша.

Кошовий ступив крок наперед. Голос його прозвучав суворо, — кожне слово дзвеніло, мов мідь.

— Браття, отамани, молодці, славне низове товариство! Знаменний сьогодні у нас день: завдяки пильності козака Шевчика і вашій мужності ми здобули велику вікторію і врятували матір нашу — Січ! Ми показали і туркам, і татарам, що сила наша нездоланна, що козаки запорозькі і на цей раз, як і багато разів у минулому, не жаліючи живота свого, відстояли вітчизну і честь свою, а нападників покрили одвічною ганьбою! і кожен з вас не ховався у запічку в час смертельної небезпеки, а хоробро бився з ворогами нашими. Честь і слава на віки вічні вам, лицарі непоборні!

— Честь і слава нашому батькові кошовому!

— Слава Сіркові! Хочемо і надалі бачити його кошовим!

— Сірка! Сірка!

Знову довелося кошовому підняти пернач, щоб установити на майдані тишу.

— Спасибі за честь, товариство. Але рада старшин вибори нового кошового призначила на завтра. Ось тоді й виберете достойного… А зараз я не про те хотів сказати. Я хотів сказати, що важко нам у такий переможний, щасливий день усвідомлювати, що трапляються серед люду нашого такі виродки, як Чорнобай. Не хотілося б цей світлий день затьмарювати судом над ним. Однак мусимо. Щоб одна паршива вівця всієї отари не псувала… Бачу — у всіх у нас одна думка: смерть мерзенному псові, вічна ганьба зрадникові!

Запорожці знову не втримались, закричали:

— Смерть! Ганьба!

Декотрі вихопили шаблі, і вони, мов блискавки, замиготіли на іскристому морозному сонці.

Сірко підвищив голос:

— Ні, браття, не так! Найкраще придумав Шевчик, — ось він шепче позаду… Йому ми сьогодні завдячуємо честю і життям, тож хай буде так, як він скаже!.. Іди сюди, Шевчику, герою наш, — скажи товариству свою думку!

Дід Шевчик став поряд з кошовим. Маленький, в латаній свитині і великій, облізлій, укритій памороззю овечій шапці, зі зморщеним обличчям, він в інший час здався б смішним, та зараз ніхто з козаків і не подумав посміхнутись. Відкашлявшись, Шевчик сказав:

— Браття, а що я надумав своєю дурною головою, — послухайте!.. Ми ніколи не терпіли і не прощали зрадників. Але такого, як Чорнобай, ще не було на нашій землі! Він продавав бусурменам наш цвіт весняний — доньок наших! Він хотів убити нашого лицаря славного — Арсена Звенигору! А тепер мав злий намір знищити разом з ворогами Січ Запорозьку, тобто всіх нас!.. Тож хай іде в пекло разом з друзями своїми, отими, що лежать порізані на снігу!.. Ми зараз будемо спускати їх у Дніпро під лід… Хай же і він пливе попід льодом аж до моря, а там — як захоче — і до самого султана в гості! Прив’яжімо його до якого–небудь яничара — та й шубовснімо в ополонку!

— Молодець, Шевчик! Добре надумав!

— От так старий! От так голова!

Шевчик не звик за своє довге, але нужденне життя до похвали і, зніяковівши, шмигнув у натовп.

Чорнобай люто блискав очима з–під рудих брів. Руки його тремтіли, губи закушені до крові. Він поривався щось сказати, та не міг розціпити судорожно стиснуті зуби, і крізь них вилітало глухе ричання. Він поволі відступав назад, аж поки не ударився спиною об стіну. Його схопили і потягли на майдан.

Арсен показав на задубілий труп Гаміда:

— До цього в’яжіть! Вони один одного варті!

Чорнобай вирячив очі, уперся ногами в шорсткий сніг. Метелиця швиргонув його додолу, коліном притис до задубілого тіла спагії. Козаки миттю скрутили живого з мертвим міцним мотузком. Молодий запорожець підскочив на коні, запряженому в шлею. Сікач ухопив барок, накинув на гак петлю мотузка — гукнув:

— Вйо!

Кінь смикнув — з тріском відірвав примерзлий до землі труп Гаміда, поволік до воріт. Чорнобай випручав з–під мотузка закляклу руку, хапався за кострубатий сніг, здираючи до крові шкіру, закричав дико:

— А–а–а!..

— Собаці — собача смерть!

Минуло два дні. Сходило холодне зимове сонце. Після січової ради, на якій знову було обрано кошовим Івана Сірка, запорожці довго, до півночі, веселилися, пили — і тепер спали по куренях як убиті. В ранковій тиші лунко скрипнули завіси фортечної брами. Ворота відчинилися — і з них виїхали три вершники: Арсен, Роман та Ненко. Так, Ненко!.. Він тепер назавжди розпрощався з ім’ям Сафар–бея і їхав починати нове життя. Він погано уявляв, яке воно буде, але вже твердо знав, що повороту до старого нема, як нема повороту вчорашньому дню.

Вершники проїхали січову слобідку,