Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

фіксують іще середньовічні джерела. У своїй французькій формі (“les RuthKnes”) цей термін зустрічається в мирних угодах, укладених після першої світової війни, в актах Ліги Націй, у дипломатичних документах та офіційних заявах чехословацького уряду. Ним також широко користувались англомовні автори, в тім числі й сам Магочі в одній із ранніх статей[678]. Цікаво, які мотиви змусили його поспішно відійти від добре усталеної, традиційної форми до новомодної. Вживання тільки терміна “русин” покликане настроїти читача на користь русинофільської орієнтації.

Карта “Етногеографічні характеристики Підкарпаття” (с. 11) показує територію розселення “русинів” лише в Закарпатті, не розглядаючи цю територію в контексті етнічної карти Східної Європи в цілому. Таким штучним способом створюється хибне враження, нібито слов’янське населення Закарпаття етнічно відмінне від решти українського народу.

Варто звернути увагу на те, що автор першої наукової праці з історії Карпатської України, опублікованої в 1862–1867 рр., австро-німецький історик Герман Ігнац Бідерман без вагань відносив закарпатських русинів до тієї самої національності, що й населення підросійської України (щодо якого він уживав традиційної назви “русини”), протиставляючи їх, між іншим, великоросам:

“Угорські русини не позбавлені мадярських та словацьких домішок. Проте руський народ виявляє таку чітко сформовану індивідуальність, що всі наміри заперечити його окремий національний характер виявляються неспроможними. Особливо вражає його відмінність від великоросів. Приїхавши до Росії, кожен, хто здатний бачити національні відмінності, відразу відчує момент, коли він перетне межу між районами поселення великоросів і русинів. Він відчує це за манерою, в якій побудовано будинки, за одягом і виразом обличчя людей і за самим способом життя (“in deren ganzen Tun und Lassen”)[679].

Магочі не заперечує, що за етнолінгвістичним критерієм жителі Закарпаття є українцями, але форма вислову цього визнання характеристично обережна і досить двозначна: “Закарпатські русини розмовляють низкою діалектів, близько споріднених із тими, якими розмовляють у Східній Галичині Лінгвісти зараховують закарпатські різновиди до української мови, навіть якщо вони суттєво відрізняються від української літературної норми” (с. 13–14). Насправді закарпатські діалекти не лише споріднені з тими, якими розмовляють у Галичині: такі самі діалектно-етнографічні групи українських горян населяють райони з обох боків Карпат (зі сходу на захід — гуцули, бойки, лемки). Магочі, окрім того, не згадує, що український етнічний характер Закарпаття підтверджує не тільки мова, але й народна культура та східнохристиянська релігійна традиція, яка до недавнього часу стояла в самому центрі народного духовного життя.

Проте основний аргумент професора Магочі полягає в тому, що “мову неможливо просто прирівняти до національності” (с. 14). Я погоджуюся, що цей погляд у принципі відповідає дійсності. Етнічність справді не можна рівняти з національністю, тому що національність порівняно з етнічністю — явище іншого, вищого порядку. Етнос твориться сукупністю об’єктивних рис — мови, культури, успадкованого способу життя, тоді як існування нації передбачає суб’єктивний елемент свідомості та волі. Народ Карпатської України, внаслідок його відсталого та пригнобленого становища під угорською владою, вступив у XX століття без викристалізованої національної свідомості. Точніше, закарпатці мали таку свідомість лише в зародковій формі: наприклад, вони усвідомлювали свою релігію як “руську віру”. Цей стан національної недорозвиненості і був вихідною точкою для появи вищезгаданих національних орієнтацій, що поборювали одна одну.

У своєму недавньому дослідженні Гю Тревор-Роупер красномовно обстоює недетерміністичний підхід у вивченні історії. Він пропонує, щоб історик, розглядаючи питання минулих конфліктів, дивився на них не лише з погляду відомих результатів, але також намагався, напруживши уяву, побачити їх незавершеними, такими, якими вони були в той час, коли їхній результат ще був невизначений. “Історія — це не тільки те, що сталося; це те, що сталося у контексті того, що могло статися. Тому вона повинна включати в себе як неодмінний елемент можливі альтернативи”[680].

Я повністю погоджуюся з цією думкою за умови, що всі детерміністичні й телеологічні елементи, які, безсумнівно, також відіграють важливу роль в історичному процесі, не є короткочасними. Історик повинен, так би мовити, вислухати всі альтернативи, які в певний проміжок часу змагалися між собою за перевагу. Але він також зобов’язаний адекватно пояснити причини успіху тієї з них, яка врешті перемогла. Щодо розглядуваної проблеми це означає, що треба намагатися зрозуміти raison d’être поразки русофільської та русинофільської національних орієнтацій на Закарпатті й ті структурні фактори, які визначили перемогу української орієнтації. Це саме той момент, якого, на мою думку, бракує в інтерпретації “формування національної ідентичності”, що її запропонував професор Магочі.

У подальших підрозділах я коротко зупинюся на кожній із трьох національних орієнтацій у Закарпатті, зосереджуючи увагу на їхніх підставових ідеологічних передумовах. Спробую показати, наскільки ці поняття узгоджувалися з соціальними та політичними реаліями і як вони відповідали народним потребам і прагненням.

РУСИНОФІЛЬСЬКИЙ НАПРЯМОК

Професор Магочі переконаний у тому, що закарпатські русини мали шанс виділитись в окрему націю: “Із цих трьох орієнтацій сепаратистська, або русинська, була найслабшою... Це не означає, що підкарпатська цивілізація не володіла потенціалом, аби перетворитися на окрему націю. Такий потенціал був. Чого, однак, бракувало русинофільській орієнтації, то це цілеспрямованих провідників” (с. 247). На думку Магочі, в цій, як він уважає, невдачі винен комплекс меншовартості русинської інтелігенції, представники якої радше приставали до більших національних спільнот — російської або української замість того, щоб творити окремішню національну ідентичність на суто місцевій основі.

Слабкість цих міркувань полягає в тому очевидному факті, що на етнічному рівні окремої “закарпатської цивілізації” просто не існує, оскільки за своєю мовою і народною культурою закарпатські русини є, безперечно, гілкою українського народу. Але цю проблему можна розглядати й під іншим кутом. Є такі національні формації, що не базуються на етнічності, а існують завдяки специфічному збігові історично-політичних обставин. Тому можна припустити, що закарпатські русини за певних умов розвинули б окремішну національну свідомість політичного характеру, етнічно залишаючись українцями. Якби так сталося, їхнє становище можна було б, певно, порівняти зі становищем мешканців Тессінського кантону, які за своєю мовою і культурою є італійцями, але політично зараховують себе до швейцарської нації.

Для кращого розуміння цієї проблеми корисно буде навести справжній приклад зародкової “політичної нації” у Східній Європі. Під час громадянської війни в Росії з’явилася тенденція до федералізації деяких козацьких “військ” і утворення незалежної козацької держави. Планована “Козакія” мала бути багатоетнічною й охоплювати російськомовних донських і терекських козаків, україномовних кубанських козаків і неслов’янські гірські народи Північного Кавказу. Через радянську перемогу у громадянській війні з цієї ідеї нічого не вийшло. Але водночас вона, до певної міри, користувалася справжньою народною підтримкою в кожному з цих