Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

— Так, звичайно, пригадую. Через такого собі містера Сеттерфілда.

А ось тепер він змигнув. Гачок зачепився за живе, і я це помітив.

Я почекав цілу довгу хвилину, дивлячись на нього, а він дуже рівно сидів у кріслі й не відводив погляду.

— Суддя,— тихо спитав я,— ви не передумаєте? Щодо Макмерфі?

— Я ж тобі сказав,— відповів він.

Потім я почув, як він дихає, і мені над усе в світі захотілося знати, що там за думки у нього в голові, чому він сидить так прямо й дивиться мені у вічі, коли гачок уже боляче уп’явся в тіло.

Я ступив до крісла, в якому сидів перед тим, і підняв з підлоги свій великий конверт. Тоді підійшов до судді й поклав конверта йому на коліна.

Він подивився на конверт, не торкаючись його. Потім твердо й прямо поглянув на мене своїми жовтими агатовими очима, в яких не було й тіні подиву. Нарешті, ні слова не кажучи, розкрив конверта й прочитав папери, що їх вийняв звідти. Світла було замало, та, читаючи, він не нахилявся. Він підносив ті папери, один по одному, ближче до очей. Читав він дуже повільно. Потім так само повільно поклав останній аркуш на коліна.

— Літлпо…— проказав замислено і вмовк.— А ти знаєш,— раптом зачудовано мовив він,— ти знаєш, я навіть ім’я його забув. Слово честі, навіть ім’я забув.— І знову вмовк.— Тобі не здається дивним,— спитав він трохи згодом,— що я навіть ім’я забув?

— Та мабуть,— озвався я.

— Ти знаєш,— сказав він тим самим зачудованим тоном,— я тижнями… а то й місяцями… навіть не згадував про…— і легенько тицьнув у папери ще міцним, по-старечому набряклим пальцем,— …про це.

Він з хвилину мовчав, заглибившись у свої думки. Потім сказав:

— Знаєш, іноді… і то подовгу… мені здається, ніби нічого цього й не було. А як і було, то не зі мною. Може, з кимось іншим, але не зі мною. Потім я згадую і в першу мить кажу собі: ні, зі мною такого не могло статися.— Він поглянув мені просто у вічі.— А от сталося.

— Таки сталося,— мовив я.

— Атож,— кивнув він,— одначе мені й досі не віриться.

— Мені також,— мовив я.

— Дякую хоч за це, Джеку,— сказав він і криво посміхнувся.

— Думаю, ви знаєте, який буде наступний хід? — спитав я.

— Думаю, що знаю. Твій роботодавець спробує натиснути на мене. Шантажувати мене.

— «Натиснути» — краще слово,— зауважив я.

— Мене вже не ваблять гарні слова. Живеш, живеш серед слів, а тоді раптом старієш, і залишаються самі речі, а слова втрачають сенс.

Я знизав плечима.

— Діло ваше,— сказав я.— Але ви мене зрозуміли.

— Невже ти не знаєш,— та й роботодавцеві твоєму слід би знати, коли він вважає себе юристом,— що все оце,— і суддя знов легенько тицьнув пальцем у папери,— не пройде? В суді. Адже минуло майже двадцять п’ять років. І ви не зможете виставити жодного свідка. Крім отієї старої Літлпо. Але й це нічого вам не дасть. Усі вже повмирали.

— Крім вас, суддя,— сказав я.

— У суді це не пройде.

— Але ж ви живете не в суді. Ви не вмерли і живете в світі, серед людей, і люди мають про вас певну думку. Ви не така людина, суддя, яка стерпить, щоб про неї думали інакше.

— Вони не можуть думати інакше! — вигукнув він, аж подавшись уперед.— Бог мені свідок, не мають права. Я завжди чинив як годиться, чесно виконував свій обов’язок, я…

Я перевів погляд з його обличчя на папери в нього на колінах. Він помітив це і також поглянув униз. Мова його урвалась, і він обережно торкнувся пальцем паперів, наче хотів пересвідчитись, чи вони справді є. Потім дуже повільно звів очі на мене.

— Твоя правда,— сказав він.— І це теж вчинив я.

— Атож,— підтвердив я,— ви.

— Старк про це знає?

Я намагався збагнути, що ховається за тим запитанням, але марно.

— Ні, не знає,— мовив я.— Я сказав йому, що нічого не розповім, поки не побачуся з вами. Розумієте, мені треба було впевнитися самому.

— У тебе делікатна душа,— сказав він.— Як на шантажиста.

— Не доходьмо до образ. Можу тільки сказати, що ви самі захищаєте шантажиста.

— Ні, Джеку,— тихо промовив він,— я не захищаю Макмерфі. Можливо…— Він завагався.— Можливо, я захищаю себе.

— Тоді ви знаєте, як це зробити. І я нічого не скажу Старкові.

— А може, ти й так не скажеш.

Він промовив це ще тихіше, і в мене майнула думка, що він може схопити якусь зброю — стіл був поруч нього — або й просто навалитися на мене. Він, звісно, старий, але зітнутися з ним — не жарт.

Певне, він угадав мою думку, бо раптом похитав головою, усміхнувся й сказав:

— Та ні, не тривожся. Боятися тобі нічого.

— Ну ось що…— сердито почав я.

— Я нічого тобі не зроблю,— провадив він. А тоді додав замислено: — Але я міг би стримати тебе.

— Якби стримали Макмерфі,— сказав я.

— Куди простіше.

— Як це?

— Я міг би просто…— почав він,— міг би просто сказати тобі щось…— Він замовк, а тоді зненацька підвівся з крісла, і папери впали з його колін на підлогу.— Але не скажу,— весело докінчив він і посміхнувся просто мені в обличчя.

— Не скажете чого?

— Е, пусте,— з посмішкою мовив він і жартівливо махнув рукою, ніби відмітаючи цю тему.

Я стояв розгублений. Усе це не вкладалося в голові. Не годилось йому бути таким упевненим, жвавим і веселим, коли біля його ніг лежали ті викривальні документи. А він хоч би що.

Я нахилився позбирати папери, і він спостерігав те з висоти свого зросту.

— Суддя,— мовив я,— я прийду завтра. А ви все обміркуйте і завтра скажете мені своє рішення.

— Та все вже вирішено.

— Ви ще…

— Ні, Джеку.

Я рушив до дверей.

— Я прийду завтра,— сказав ідучи.

— Ну звісно, звісно. Ти приходь. Але я вже вирішив.

Не попрощавшись, я вийшов у передпокій. Та коли вже торкнувся рукою надвірних дверей, почув його голос: він покликав мене на ім’я. Я повернувся й ступив