Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

— Я ще хотів тобі сказати ось що,— мовив він.— 3 тих цікавих документів я довідався про одну річ, якої досі не знав. Я виявив, що мій давній друг губернатор Стентон поступився своєю честю, взявши мене під захист. Не знаю, радіти мені з цього чи сумувати. Приємно знати про таку прихильність до мене, але гірко подумати, чого вона йому коштувала. Мені він нічого не сказав. То був найвищий прояв великодушності. Хіба ні? Ніколи ані слова.

Я пробурмотів щось: авжеж, мабуть, що так.

— Я просто хотів, щоб ти знав це про губернатора. Що на той хибний крок його штовхнула доброчесність. Щира прихильність до друга.

На це я вже ніяк не озвався.

— Я подумав, що тобі слід про це знати,— сказав він.

— Гаразд,— мовив я, а тоді, відчуваючи на собі погляд його жовтих очей та спокійну усмішку, відчинив двері і вийшов на яскраве денне світло.

Я йшов Алеєю додому, а навколо була така сама пекельна жарота. Я розмірковував, чи не піти мені скупатися, чи, може, сісти в машину, повернутись до міста й сказати Хазяїнові, що суддю Ірвіна не похитнути. Потім вирішив, що з цим можна почекати й до завтра. Почекати хоч би тому, що суддя ще може й передумати. А скупатися краще пізніш. Тепер було надто жарко навіть купатися. Отож я вирішив прийняти вдома душ і полежати, поки спаде спека, а вже тоді піти до моря.

Я прийняв душ, ліг і заснув.

Прокинувся я вмить і рвучко сів на ліжку. Сон з мене наче вітром здуло. У вухах і досі дзвенів той звук, що збудив мене. Я зрозумів, що то був крик. Потім він розлігся знову. Гарне дзвінке срібне сопрано.

Я зіскочив з ліжка, кинувся до дверей, згадав, що я голий, схопив халат і вибіг у передпокій. Від материної кімнати долинали якісь звуки, потім наче стогін. Двері були відчинені, і я влетів у кімнату.

Вона сиділа на краю ліжка напіводягнена, стискаючи в руці трубку білого телефону, що стояв поруч на тумбочці, дивилася на мене безтямними розширеними очима й раз у раз монотонно стогнала. Я підійшов до неї. Вона упустила трубку на підлогу, ткнула на мене пальцем і закричала:

— Це все ти, ти, це ти його вбив!

— Що? — запитав я.— Що таке?

— Ти вбив його!

— Кого вбив?

— Ти вбив його! — І вона зайшлась істеричним сміхом. Я схопив її за плечі й почав трусити, намагаючись угамувати той сміх, але вона дряпалась і відштовхувала мене. Потім на мить замовкла, щоб звести дух, і в короткій тиші я почув сухе клацання в телефонній трубці — сигнал, щоб її поклали на важіль. Та його одразу ж заглушив новий вибух безтямного сміху.

— Замовч! Замовч! — гримнув я.

Вона раптом утупилася в мене так, наче тільки-но побачила. Потім уже тихіше, але з притиском повторила:

— Ти вбив його, ти вбив його.

— Кого вбив? — труснувши її, запитав я.

— Свого батька,— сказала вона,— свого батька. О боже, ти вбив його!

Отак я про це дізнався. У першу мить я просто занімів. Коли в тебе влучить великокаліберна куля, ти, може, й крутнешся дзигою, але нічого не відчуєш. У першу мить. До того ж я мусив щось робити. З матір’ю було погано. У дверях уже з’явилося двоє чорних облич — куховарки й служниці,— і я гарикнув, щоб вони не витріщались, а мерщій викликали доктора Бленда. Тоді підхопив з підлоги й кинув на важіль телефонну трубку, щоб вони могли подзвонити знизу, і, пустивши на хвильку матір, захряснув двері від тих усевидющих, усепроникних очей.

Коли материн стогін чи сміх уривався, вона починала говорити. Як вона кохала його, і як він був єдиним, кого вона кохала в своєму житті, і як я його вбив, як я вбив свого рідного батька, і всяке таке інше. Вона говорила, стогнала і сміялася, аж поки приїхав доктор Бленд і зробив їй укол. Стоячи з другого боку ліжка над матір’ю, яка вже ледь чутно стогнала й бурмотіла, він звернув до мене своє сіре совине обличчя з сивою борідкою і сказав:

— Джеку, я пришлю медсестру. Дуже надійну жінку. І щоб більше ніхто сюди не заходив. Ви мене зрозуміли?

— Так,— відповів я, бо зрозумів і його, і те, що він добре зрозумів суть материної безладної балаканини.

— Ви побудьте тут, поки з’явиться сестра,— додав він,— і нікого сюди не пускайте. І сестра хай нікого не пускає, поки я не приїду й не побачу, що ваша мати прийшла до тями. Нікого.

Я кивнув головою і провів його до дверей кімнати.

Уже після того як він попрощався, я на хвилинку затримав його.

— Докторе,— спитав я,— що сталося з суддею? Я не зрозумів до ладу з материних слів. Удар?

— Ні,— відказав він, пильно вдивляючись в моє обличчя.

— А що ж тоді?

— Він застрелився,— сказав лікар, і далі не відводячи погляду від мого обличчя. Але одразу ж додав сухим професійним тоном: — Певне, причину слід шукати в погіршенні здоров’я. Він став підупадати на силі. Така діяльна людина… спортсмен… Дуже часто…— Тепер він говорив ще сухіше й відчуженіше.— Дуже часто така людина не хоче змиритися зі своїми обмеженими можливостями в похилих літах. Атож, я певен, що причина саме в цьому.

Я мовчав.

— До побачення, Джеку,— сказав лікар і, відвівши від мене погляд, рушив через передпокій до сходів.

Він уже ступив на сходи, коли я гукнув його:

— Докторе!..— І побіг за ним. А наздогнавши його, спитав: — Докторе, як він вистрілив? Тобто в яке місце? Не в голову?

— Просто в серце,— сказав він. І додав: — 3 нуль тридцять восьмого автоматичного. Дуже чиста рана.

Лікар пішов униз, а я стояв біля сходів і думав про те, що небіжчик вистрілив собі в серце — дуже чиста рана,— а не в голову, коли дуло вкладають у рот і постріл пропалює м’яке піднебіння й розтрощує череп, як сире яйце. Я стояв і відчував велику полегкість від того, що в нього така гарна, чиста рана.

Потім я пішов до своєї кімнати, схопив сяку-таку одіж і повернувся до матері, зачинивши за собою двері. Там я одягся й сів біля пишного ліжка з