Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

його старі плечі й така щира ота ікласта усмішка. Але я знав, що мені треба знати правду.

І тому, поки він допитливо вдивлявся в моє обличчя,— бо, певне, воно таки спонукало до цього,— я не відводив очей.

— Я сказав «нічого особливого»,— знов озвався я.— Та дещо все-таки є.

— Кажи,— звелів він.

— Суддя,— почав я,— ви знаєте, на кого я працюю.

— Знаю, Джеку,— відповів він,— але забудьмо на час про це і просто посидьмо. Не можу сказати, що мені до вподоби Старк, але я не такий, як більшість наших знайомих на Алеї. Я можу поважати людину, а він — людина. Був час, коли я мало не пристав до нього. Він бив вікна і пускав до нас свіже повітря. Але…— Суддя сумовито всміхнувся й похитав головою.— Але мене почало непокоїти, чи не завалить він так і весь будинок. Та й деякі його методи непокоїли. І тому…— Він не докінчив і тільки ледь помітно знизав плечима.

— І тому,— докінчив я за нього,— ви перейшли на бік Макмерфі.

— Джеку,— сказав він,— у політиці завжди стоїть питання вибору, а людина не сама вибирає. І за вибір неодмінно треба платити. Ти це знаєш. Ти зробив свій вибір і знаєш, чого він тобі коштує. Платити треба завжди.

— Так, але ж…

— Джеку, я тебе не осуджую,— мовив він.— Я вірю тобі. Час покаже, хто з нас помиляється. А поки що, Джеку, хай це не стає між нами. Якщо я тієї ночі не стримався, то перепрошую. Щиро перепрошую. Мені було потім тяжко на душі.

— Ви кажете, вам не до вподоби Старкові методи,— промовив я.— Ну, то я вам дещо розповім про методи Макмерфі. Ось послухайте, до чого він докотися…— І я понісся, загуркотів, мов трамвай з несправними гальмами, що зірвався на крутому спуску. Я розповів йому, до чого докотився Макмерфі.

Він сидів і слухав.

Потім я спитав:

— Ну як, гарно?

— Ні,— мовив він і похитав головою.

— Негарно,— сказав я.— І ви можете це припинити.

— Я? — запитав він.

— Макмерфі послухається вас. Мусить послухатися, бо ви один з небагатьох друзів, які ще в нього лишилися, а Хазяїн уже наступає йому на пʼяти. Якби він справді мав у руках щось істотне, то покінчив би з Хазяїном і без цього торгу. Але він знає, що руки в нього порожні. І можете мені повірити: якщо дійде до суду, Хазяїн дасть йому справжній бій. Ота Сібіл Фрей — звичайнісінька доморощена шльондра, і довести це нам буде за іграшку. Ми виставимо свідками цілу футбольну команду, плюс легкоатлетичну команду, плюс водіїв усіх ваговозів, що їздять по шосе номер шістдесят дев’ять повз будинок її татуся. Якщо ви порадите Макмерфі взятися за розум, він ще, може, матиме шанси врятувати свою шкуру. Але майте на увазі, я нічого не обіцяю. Поки що ні.

Якусь хвилю, поки все, що я сказав, помалу, наче крізь лійку, точилося в той старий, гарної форми череп, були тільки сутінь, і тиша, і ледь чутний дух залежаного сиру. Потім суддя повільно похитав головою.

— Ні,— мовив він.

— Слухайте,— сказав я,— тій шльондрі Сібіл щось дістанеться. Ми про це подбаємо, якщо на неї не нападе манія величі. Звісно, натомість їй доведеться підписати невеличку заяву. Не приховаю од вас і того, що наша сторона запасеться письмовими свідченнями інших її дружків — так, про всяк випадок, щоб вона не викинула якогось коника. Їй пропонують цілком чесну угоду, запевняю вас.

— Не в тому річ,— мовив він.

— То в чому ж, суддя? — запитав я і почув у своєму голосі благальні нотки.— В чому, скажіть?

— Це справа Макмерфі. Можливо, він обрав хибний шлях. Як на мене, то хибний. Але це його справа. Я в такі речі не втручаюся.

— Подумайте, суддя,— умовляв я.— Не поспішайте відповідати, подумайте як слід.

Він похитав головою.

Я підвівся.

— Мені вже треба бігти,— сказав я.— А ви подумайте. Я прийду завтра, і ми про це поговоримо. Завтра й дасте відповідь.

Він утупив у мене свої жовті агати й знову похитав головою.

— Приходь завтра, Джеку. І завтра, і будь-коли. Але відповідь я даю тобі сьогодні.

— Я прошу вас, суддя, зробіть мені ласку. Не вирішуйте нічого до завтра.

— Ти, Джеку, розмовляєш зі мною так, ніби я сам не знаю, чого хочу. А це чи не єдине, чого я навчився за свої сім десятків літ. Знати, чого я хочу. Але ти завтра однаково приходь. І не будемо говорити про політику.— Він раптом широко махнув рукою вбік, наче змітав щось зі столу.— К бісу ту політику! — весело вигукнув він.

Я поглянув на нього і, хоч з обличчя його ще не зійшла жартівлива гримаса удаваної огиди, і рука, відкинута вбік, на якусь мить завмерла в повітрі, я вже знав, що це — кінець. То не був перший обережний крок у воду й навіть не рівна тяга скраю водоверті. То був приголомшений посмик і провал у самісінький вир. Я мав знати, що так воно й буде.

Дивлячись на нього, я промовив майже пошепки:

— Я просив вас, суддя. Я мало не благав вас.

На його обличчя набіг вираз легкого подиву.

— Я намагався вас умовити,— сказав я.— Благав вас.

— Про що це ти? — запитав він.

— Чи ви чули коли-небудь,— почав я, як і перед тим, мало не пошепки,— про чоловіка на прізвище Літлпо?

— Літлпо? — перепитав він і наморщив лоба, силкуючись пригадати.

— Мортімер Л. Літлпо,— сказав я.— Не пам’ятаєте?

Шкіра в нього на лобі збіглася ще дужче, утворивши глибоку, схожу на кривий знак оклику складку між навислими іржавими бровами.

— Ні,— відказав він і похитав головою,— не пам’ятаю.

І він таки не пам’ятав. Я був певен, що не пам’ятав. Навіть і не пам’ятав того Мортімера Л. Літлпо.

— Ну гаразд,— допитувався я далі,— а компанію «Амерікен електрік пауер» ви пам’ятаєте?

— Та звісно. Як же мені не пам’ятати? Я десять років був у них юрисконсультом.— Він і оком не змигнув.

— А пригадуєте, як ви дістали ту посаду?

— Стривай, зараз…— почав він.

Я бачив, що він і справді не може отак ураз відповісти, що він сягнув думкою в минуле, намагаючись пригадати. Нарешті, випроставшись у