Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

— Про це я дізнаюся, коли викладу все Ірвінові,— сказав я, а тоді вийшов з вітальні, вийшов з будинку й попростував Алеєю до Ірвінової садиби. Вирішив піти пішки, хоч як пекло,— принаймні буде старому мудакові невелика відстрочка, перш ніж я приголомшу його своїм запитанням. Він заслужив на ці кілька зайвих хвилин, визнав я.

Коли я прийшов, старий мудак лежав нагорі, відпочивав. Так сказав мені чорний слуга в білій куртці.

— Суддя… вони нагорі лежать, відпочивають,— сказав він, вважаючи, що цим усе вичерпано.

— Гаразд,— мовив я,— я почекаю, поки він спуститься.— І, без запрошення відчинивши сітчасті двері, ступив у приємну прохолодну сутінь передпокою, наче в глибінь минулого, де крижанисто поблискували дзеркала та великі гасові ліхтарі, і в них безгучно, наче спогади, виникли мої відображення.

— Суддя… вони…— знову спробував заперечити негр.

Я поминув його, кинувши:

— Я посиджу в бібліотеці. Поки він спуститься.

Отож я минув ті очі, білки яких скидалися на облуплені твердо зварені яйця, минув великий сумний рот, який не знав уже, що й казати, і просто лишився розтулений, зяючи рожевою порожниною,— і пройшов до бібліотеки, де мене враз огорнула глибока сутінь зачинених віконниць, що здавалася ще глибшою від високої стелі та щільно, мов цеглою, викладених книжками стін, і тихо лежала на темно-червоному турецькому килимі, наче величезний сонний собака. Я сів у широке шкіряне крісло, притулив до нього принесений із собою великий цупкий конверт і відкинувся на спинку. В мене було таке відчуття, ніби всі ті книжки незворушно дивляться на мене, мов невидющі очі мармурових скульптур у музеї. Як і колись, я вловив ледь чутний сирний дух, що стояв у кімнаті від тих старовинних, оправлених у телячу шкіру правознавчих фоліантів.

Невдовзі нагорі почулося якесь ворушіння, і в задній частині будинку дзенькнув дзвоник. Я зрозумів, що суддя кличе слугу. А в наступну мить почув у передпокої м’яке чалапання негра, що піднімався сходами.

Хвилин за десять суддя зійшов униз. Звуки його впевненої ходи наблизилися до бібліотеки. На порозі він трохи постояв, ніби звикаючи до сутіні,— його довга голова рівно стриміла над білим піджаком та чорною краваткою-метеликом,— а тоді рушив до мене й простяг руку.

— Добридень, Джеку,— мовив він так давно знайомим мені голосом.— Страшенно радий тебе бачити. Я й не знав, що ти в Лендінгу. Ти коли приїхав?

— Учора ввечері,— коротко відповів я і підвівся привітатись.

Він міцно потиснув мені руку і знаком показав назад на крісло.

— Страшенно радий тебе бачити,— повторив він, і його видовжене стомлене іржаво-червонясте старе обличчя з яструбиним носом освітила усмішка.— Ти давно тут чекаєш? Чому не звелів тому бовдурові збудити мене, щоб я не вилежувався мало не до вечора? Давненько я не бачив тебе, Джеку.

— Так,— погодився я,— давненько.

Воно й справді було так. Востаннє він бачив мене тоді серед ночі. З Хазяїном. І з мовчанки після моїх слів я зрозумів, що він теж пригадує. Почав пригадувати вже по тому, як заговорив про це. Потім я зрозумів, що він жене від себе цей спомин. Він не хотів пам’ятати.

— Атож, давненько,— сказав він, і собі сідаючи, так наче й не пригадував нічого.— Ти б усе-таки частіше приїздив. Чом не провідати час від часу давнього приятеля? Ми, старі, любимо, щоб нам приділяли трохи уваги.

Він усміхнувся, і я не мав чим відповісти на ту усмішку.

— Ет чорт,— мовив він і підхопився з крісла, не рипнувши жодним суглобом.— Ти бачиш, зовсім забув, що таке гостинність. У тебе ж, мабуть, сухо в горлянці, як у Енді Джексона в порохівниці. Для справжньої доброї чарки, може, й трохи зарано, а от ковток джину з тоніком ще не шкодив нікому. Принаймні не нам з тобою. Нас із тобою нічим не візьмеш, чи не так, Джеку?

Перш ніж я встиг відповісти, він уже йшов до шнура з китицею, щоб подзвонити.

— Та ні, дякую,— мовив я.

Він подивився на мене згори вниз, і по обличчю його перебігла ледь помітна тінь розчарування. Та потім знову з’явилась усмішка — добра, чесна, ікласта чоловіча усмішка,— і він сказав:

— Е, чого там, хильнемо трохи. Це ж така подія. Я хочу відзначити твої відвідини.

Він ступив ще крок до шнура, та я відказав:

— Ні-ні, дякую.

Він на мить спинився й знову поглянув на мене згори, і рука його завмерла на півдорозі до шнура. Потім він опустив руку й повернувся до свого крісла, нібито ледь-ледь похиливши плечі,— чи, може, то мені просто здалося.

— Ну що ж,— мовив він, зобразивши на обличчі бліду подобу усмішки.— Сам я не питиму. Хай мене бадьорить розмова з тобою. То що там у тебе?

— Та нічого особливого,— відповів я.

Я подивився в сутінь, туди, де він сидів, і подумав: щось же тримає так рівно ці старі плечі й так високо цю стару голову. І запитав себе, що ж воно таке. А ще запитав себе, чи правда все-таки те, що я розкопав. Я дивився на нього й не хотів, щоб це була правда. Я всім серцем бажав, щоб це була неправда. І мені раптом спало на думку, що я міг би випити з ним джину з тоніком, і побалакати, і нічого йому не сказати, а тоді повернутися до міста й доповісти Хазяїнові, що мої відомості не підтвердились. Хазяїнові довелося б це проковтнути. Він би, звісно, рвав і метав, але врешті зрозумів би, що тут він мені не указ. На той час я б знищив і папери міс Літлпо. Я ж міг усе це зробити.

Але мені треба було знати. Навіть коли в мене майнула ота думка піти, ні про що не питаючи, я знав, що мені треба знати правду. Бо правда — то страшна річ. Ти легенько ступаєш у неї ногою — і нічого. Та досить зайти трохи далі, як відчуєш, що тебе затягує, наче у відпливну хвилю чи у вир. Спочатку помалу, поступово, так що ти ледве й помічаєш це, а потім зненацька — посмик, запаморочливий вихор і стрімке падіння в чорний морок. Бо є і морок правди. Кажуть, це жахливо — сподобитися ласки божої. Тепер я ладен цьому повірити.

Отож я подивився на суддю Ірвіна, і він раптом сподобався мені дужче, ніж будь-коли за багато років,— такі прямі були