Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

Я підійшла до подруги, присіла на краєчок ліжка і погладила по волоссю. Кхибра завмерла, а потім тремтячим голосом сказала:

– Так мама в дитинстві завжди робила перед сном. – Вона взяла мене за руку. – Руто, я... мені… тобто…

– Так?

– Ні, нічого. Вибач... Ойхільда згадала і розклеїлася.

Я погладила її знову, встала і попрямувала до дверей. Дружба дружбою, а хоботок у грушу! Треба підгодувати своє диво. Як би там не було, а я до нього прив’язалася. Та й весело з ним, хоч він і розкидається своїми мідяками направо і наліво.

У коридорі нікого не було. Тьмяно горіли магічні вогні на стінах, якраз на випадок того, якщо раптом комусь щось закортить. За стійкою сидів Лім і протирав чарки.

– Руто? – здивувався він. – Їсти хочеш чи пити?

– Грушу хочу, – зізналася я.

– Я принесу, що ти темрявою шастати будеш, ще лоб розіб’єш.

– Неси! – йому нема чого знати, що я прекрасно бачу в темряві.

Лім легко вистрибнув з-за стійки й зник. Я від нічого робити розглядала порожній зал. Усе як завжди й водночас ніби щось змінилося. Придивилася, так і є – на стіні з’явилися дві картини, намальовані кольоровими олівцями. Ну, це, звісно, не маслом написані портрети чи пейзажі, але малюнки вставлені в акуратні рамочки, отже, картини. Одна – темний єдиноріг із рудоволосою вершницею, яка, озираючись, скаче на ньому, наче тікає від погоні. Друга – хлопець і та сама рудоволоса дівчина. Він на коні, а вона стоїть на перевернутому відрі й тягнеться, щоб поцілувати його. Їхнє довге волосся переплелося. А в небі над ними ширяє дракон. Я підійшла ближче і остовпіла... З картин на мене дивилися я і Герман.

– Подобається? – почулося над вухом.

Поруч немов із нізвідки виник Лім.

– Як? Хто це намалював? – я ткнула пальцем у картини.

– Рут, ані твій батя, ані тітка в таких талантах не помічені, – засміявся він. – Здогадайся, хто це?

– Єрошка? – не повірила я. – Не може бути!

– Ще й як може, – Лім простягнув мені три груші.

– Коли? Коли він їх намалював? – Треба ж! Значить, Герка мав рацію! Єрошка теж зі здібностями! Інакше як пояснити, що він немов був там, у підземеллі. Я перевела погляд на іншу картину. Тоді, що це за фантазія? Звідки він її взяв? Потрібно завтра ж поспілкуватися з братом.

– Можна я ось цю візьму? Я тільки покажу її Гері, – я підійшла до картини, де були намальовані ми.

– Чому ні? Ти ж повернеш?

– Ну, не знаю, – протягнула я і замилувалася.

Лім зняв зі стіни малюнок і простягнув мені. Я подякувала, забрала груші й забігла до себе в кімнату, заставши, як Ойхільд і Кхибру цілуються. Вони так були захоплені одне одним, що не помітили мене. Я посміхнулася і вийшла. Нехай поворкують.

Розглядаючи картину, і, засунувши груші за пазуху, я піднялася на горище. Якщо там нікого ще немає, то я із задоволенням залишуся ночувати. Усе літо ми з Кхиброю там прожили. Скільки воно зберігає спогадів. Я зачинила за собою двері й упала на перину. Мені здалося, що тут нікого немає. Але стрепенувся сонний Герман, який миттєво висік імпульс.

– Руто? – сонно запитав він. – Що ти тут робиш? А Ойхільд де?

– Вгадай, – тихенько розсміялася я і простягнула малюнок: – Дивись, яка краса!

Герман потер очі, позіхнув і втупився на картину.

– Овва! Хто це намалював?

– Не повіриш, – мене захльостували емоції, – Єрошка! Уявляєш? Герко, Герочко, ти мав рацію, у брата талант! Там, біля входу, ще одна висить! Де я верхи на Тіні Морока тікаю від погоні. Тобі подобається? Скажи, красиво?

– Гарно, – Герман із захопленням дивився на роботу Єрошки.

– Можна залишитися тут? – обережно запитала я.

– Мені дуже рано вставати, – попередив Герман. – Пробіжку ніхто не відміняв. Та й Кнопочка нас чекатиме.

– Угу, – я вмостилася поруч, дістаючи з-за пазухи груші. – Хочеш?

– Дякую, ні, – Гера відвів погляд, загасив імпульс і ліг поруч.

Він узяв мене за руку, але не пригорнувся. Навіть не спробував. Дивно. Я вивільнила руку і перевернулася на бік, підперши голову рукою.

– Що з тобою?

– Руто, – дихання Гери почастішало, – мила... Мені дуже... дуже важко стримуватися. Ти... твій абрикосовий запах. Те, що ти так близько...

– І-і-і? – я геть нічого не розуміла. – Щось не так? Тоді я піду.

– Почекай, – він пригорнув мене до себе і поцілував у губи.

Образа відійшла. Його поцілунок оживив сплячий табун або рій метеликів, які весь цей час тільки й чекали, щоб здійнятися до небес, закриваючи крильцями місячне світло, що струменіло з віконця, і змусити серце вибивати ритм щастя.

– Ох, Геро... як же я за тобою скучила! – я знову потягнулася до нього за поцілунком.

– Руто, Руточко, постривай, – Герман важко дихав, голос став хрипким, пасмо волосся впало на обличчя. – Не треба, постривай, люба... Коли ми були в Зорекрилих горах, я пообіцяв тобі, що подарую найкращий день у твоєму житті, і не тільки день...