Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

– Я пам’ятаю.

– Так от... – він зволікав, підбираючи слова. – Не дражни мене, будь ласка. Інакше я зірвуся. Я й так з останніх сил тримаюся... Просто... я не хочу так.

– Як «так»? – я не зовсім розуміла його. Він, що, не хоче бути зі мною?

– Я не хочу, щоб наш перший раз був тут, на горищі таверни твоєї тітки. Ні, річ не в тітці Палажці, ні... Та й горище цілком собі затишне, – миттєво схаменувся він. – Але я хочу, щоб це було по-особливому, розумієш? Щоб ти це запам’ятала на все життя.

Здається, до мене почало доходити те, що він хотів сказати. Я не втрималася і прибрала пасмо йому за вухо і коротко поцілувала. Романтик, мій найкращий у світі романтик! Як же ж мені пощастило! Велика пресвітла, спасибі тобі, що звела нас! Спасибі, що відвела подалі йолопа Лавра. Те, що між нами кілька разів було, я навіть згадувати не хотіла, бо він дбав тільки про себе. Нехай його хлішки заклюють!

– Як же ж мені з тобою пощастило, – тільки й змогла сказати я. – Як же ж мені з тобою пощастило...

Ми вмостилися на перині, яку батя дбайливо поклав на запашне сіно. Герман обійняв мене і зарився обличчям у волосся.

– Я думала, що ви розробляєте плани з виманювання найманців.

Герман реготнув і погладив по волоссю.

– Ми надто втомилися, Руто, подумали, що ранок вечора мудріший.

– Ммм...

– Груші для Шафрана?

– Угу.

– Відгукнися, шпигун, – позіхаючи, шепнув Герман.

– Дайте поїсти спокійно, – почулося в головах, саме там, де лежали груші. – Спочатку в розпусту впадуть, та так, що в мене панцир багряним став, а потім голодом морять. Совісті у вас немає і ніколи не буде.

Ми тихенько реготали. Як же добре засинати в обіймах коханого, відчувати на собі його гарячі руки, у напівсонному стані кілька разів здригнутися від прохолодного подиху на шиї та вдихнути найкращий на світі запах щастя – вербени та ялівцю. Шафран ще щось бубонів, а ми вирубилися від утоми.

Прокинулася я від того, що хтось смикав мене за ногу. Розплющивши очі, побачила Кхибру.

– Котра година? – я позіхнула і потягнулася.

– Вставай, твій батя нас довезе до академії. Інакше запізнимося до Шрама, а він церемонитися не буде. Ох, Рутко, чує моє серце, що щось він затіває.

– Очі б мої його не бачили, – чесно зізналася я.

– Ну, двох однооких у нашому житті вистачить, – усміхнулася Кхибра і помітила картину. – Красуня яка! Руто, тільки не кажи, що той самий художник із Журбалінки приїжджав! Хоча... ні, не він, рука дитяча. Але так мило. Хто? Хто автор?

– Єрошка! – розсміялася я. – Уявляєш? Там унизу висить ще одна картина, де я на Тіні Морока тікаю від переслідувачів. Немов він був поруч. У мене дуже-дуже талановитий брат!

– Шкода, що Шрам тобі зіпсував вихідний. Ви ж із Герою збиралися до Горпини.

– І полетимо. Щойно пояснювальні напишемо, одразу полетимо, – запевнила я подругу.

– І я з вами! – почувся тонкий голосок.

– О, совість моя фамільярна прокинулася, – чомусь зовсім не здивувалася я, що клоп напросився з нами. – А ти?

– Я до Ойхільда, – зніяковіла Кхибра. – Спочатку змотаємося на ринок, а потім до нього. Він зовсім не вміє готувати, – немов виправдовувалася тролиця.

– І що з того? Приготуєш, – весело підморгнула я їй.

Ми спустилися вниз, де на нас чекали Ойхільд, сонний ельф і Вася. Герман, Альг і Богріс ще засвітла помчали в академію. Причому в прямому сенсі – побігли до академії, щоб не гаяти часу і розім’ятися. Ойхільд, Лік і Вася снідали. Ми з Кхиброю від їжі відмовилися.

– Бать, давно Єрошка малює?

– Та як від ельфів повернувся, так і малює. Попросив купити папір та олівці. Я і купив, шкода, чи що? Нехай пацан займається. Головна цілителька...

– Пані Армілсім, – підказала я.

– Вона сама, сказала, щоб ми не перешкоджали, якщо боги нагородили хлопчика якимось талантом. Підросте трохи, знайдемо йому наставника, нехай навчає. – Батько помовчав. – Я в такому боргу перед ельфами, що... Вони сина до життя повернули. Спочатку ти, а потім вони.

Я притулилася до тата й усміхнулася.

– Ми сьогодні до Горпини летимо з Геркою. Щось їй передати? Чи, може, в корчму кошик або щось важливе шепнути Петрусі?

– Я на станцію приїду. Ви о котрій летітимете?

– Пояснювальні напишемо і полетимо, – згадавши розмову зі Шрамом, насупилася я.

– Що ще за пояснювальні? – уважно подивився на мене батя. – Яких ви ще коників викинули?

– Та нічого особливого... – потупилася я. – Просто... це через нас Гіркий струмок став тепер Медосвіжем.

Батя ошелешено вирячився на мене.

– Ти що ж, стала бойовою магічкою? – обережно запитав він.

– Ні. В мені, як і раніше, живе тільки кулінарна магія.