Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

– Донько, ти не лякай так, – на серці в нього явно полегшало.

– Бать, ми потім тобі все розкажемо, – усміхнулася я і поцілувала в щоку. – А цю картину я заберу. У кімнаті в себе повішу над ліжком.

– Палажко! – вигукнув батя.

Квапливі кроки почулися зверху, звідти ж і пролунав схвильований голос:

– Що, Прош?

– Збери їм поїсти в дорогу, вони в Курчаве летять.

– Хто вони?

– Рута з Германом. Горпина вже запитувала про них.

– Зараз, Прошко, звісно, зберу. Голодними не залишаться.

Тітка наче вогняна пташка кинулася вниз, на кухню. І за якийсь час винесла полотняний мішечок із їжею.

– Тримай, у дорозі перекусите.

Я обійняла її й кивнула друзям, щоб ішли надвір. Спізнюватися до Шрама не хотілося. Надворі тягнуло прохолодою. Занадто свіжий вітер розвіяв залишки сну. Ми сіли в запряжений візок і помчали ще напівпорожніми вулицями столиці.

Лікраніель спав на плечі Васі, а Кхибра солодко сопіла в обіймах Ойхільда. Він її тримав як тендітну квітку троянди, яку він учора вплів у волосся. До Горпини можна не ходити, Кхибра його засушить, у сенсі, бутон, а не напіворка. Я ж продовжувала роздивлятися картину Єрошки. З ним зранку не побачилася, не хотілося будити брата. Ойхільд щось зашепотів Кхибрі на вухо, її щоки миттєво спалахнули рум’янцем, вона розплющила очі.

– Бувайте, – вийшли вони з напіворком біля ринку.

– Я буду завтра ввечері, – підморгнула тролиця і підхопила Ойхільда під лікоть.

Там же вийшов і Василь. Він пообіцяв зв’язатися з нами магофлаєм. Ми з Лікраніелем поїхали до академії. Батя обіцяв повернутися за кілька годин, щоб підкинути нас до станції.

Коли я увійшла до кабінету Шрама, то хлопці вже сиділи за довгим ректорським столом і писали пояснювальні.

– Треба ж, адептка Морошкіна завітала. Я просив не спізнюватися!

– І вам доброго ранку, – як ні в чому не бувало привіталася я.

– Бери папір і магоперо, і пиши пояснювальну.

– А що саме писати? – поцікавилася я, сідаючи за стіл.

– Усе, – розтягнув губи в підступній посмішці ВеО. Я відразу пригадала жарт Шафрана про ЦеБе й подумки реготнула.

– Гаразд, – знизала я плечима і почала писати.

На одній сторінці все не вмістилося. Мій опус, по-іншому цей твір складно було назвати, зайняв цілих шість сторінок. ВеО, в передчутті чогось грандіозного, задоволено потирав руки. Коли ми вийшли за двері, Герман і Альг витріщилися на мене, немов бачили вперше в житті.

– Що? – почало прокидатися роздратування.

– Ти з глузду з’їхала?! – Герман готовий був мене вбити.

– Та що я такого зробила?

Альгін щойно набрав повітря в легені, щоб відчитати мене чи насварити, як з-за дверей пролунав несамовитий крик Грондера Вікка:

– Адептко Морошкіна, негайно поверніться!

Я розвела руками, мовляв, нічого не розумію і потягнула двері на себе. Посеред кабінету стояв багряний від обурення ВеО і теліпав моєю пояснювальною, від чого аркуші миттєво зім’ялися.

– Це що?!

– Пояснювальна, – і очиськами так кліп-кліп-кліп. Вітайте дурнюню Руту.

– Я бачу, що пояснювальна. Про що?

– Про мене, – знову очима треба покліпати.

– І кому це цікаво?! – потрясаючи моєю пояснювальною перед самісіньким носом запитав Вікк.

– Ви не попередили, що це треба було написати цікаво. Я і не особливо ж старалася. А що не так?

Шрам почервонів, потім пожовтів, немов у нього печінка відмовила, а потім і зовсім став мало не витратним матеріалом – блідий, ледве на ногах тримається і кричить:

– Адептко Морошкіна, навіщо мені знати подробиці життя вашої родини?!

Я знизала плечима.

– Ви ж сказали треба написати все, ось я і написала все з моменту народження... Можна поглянути, раптом я щось пропустила?

– Згинь, і писульки свої нікчемні забери! Кого ти обдурити надумала?!

Ого, а це вже серйозно. Зараз ще відправить у вічне підданство Маруни.

– Та що я не так зробила? – найважливіше – не забути ще раз поплескати віями й ображено надути губи.

– Я, Рута Морошкіна, народилася в рік Золотого Лілійника, десятого юноцвіту у ди́вницю*. Саме того дня пан Грондер Вікк, залишив мою матір Оуеллану Морошкіну помирати з новонародженою мною... Що це таке, адептко Морошкіна?! – магістр Вікк знову почервонів від люті. Чорне око дивилося на мене зловісно, наче господар вдихнув у нього силу, і воно могло бачити.

– Це факти мого народження, – видавила я, розуміючи, що зухвалість, викладена на аркушах паперу та помножена на мою відчайдушність, вийде боком. Тільки не знала яким – лівим чи правим. – Ви ж самі просили...

– Я не просив писати автобіографію. Я просив написати пояснювальну – як ви очистили Гіркий струмок від скверни, а це що?!