Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

– А, так там наприкінці є, я написала, – мій голос жодного разу не здригнувся.

Шрам зашурхотів папірцями, а я приготувалася до нової порції лайки.

– Ми з друзями гуляли в околицях вулкана. Я запропонувала хлопцям прогулятися по-справжньому, і ми спустилися на дно Огралліяза...

Ех, треба було бачити вираз його обличчя: здивування змінилося роздратуванням, а роздратування – сказом.

– Тобто, прогулюючись, як ви написали, по-справжньому, ви просто так спустилися на дно вулкана?

– Так, – упевнено сказала я і безстрашно подивилася йому просто у вічі. – Щоправда, спускалися майже добу. Може, більше. Не пам’ятаю.

Руки ВеО трусилися від гніву, наче він підхопив таки лихотруску, аркуші шаруділи як осіннє листя під ногами. Він продовжив читати пояснювальну:

– Там було дуже цікаво: непроглядна темрява, пліснява і гриби на стінах... Ви вважаєте, що це цікаво?!

– Дуже, – я не брехала, бо таких грибів, як у вулкані, я ніколи не бачила. Гриби в поселенні троглодитів не беремо до уваги.

– Гуляючи, ми натрапили на дивний камінь, який перегороджував шлях. Ми вирішили його зруйнувати. Хтось із хлопців застосував якесь заклинання. Яке – я не знаю, бо в магії ще дурнюня. Вулкан осяяв яскравий спалах світла, я ледь від нього не осліпла. Коли вибралися нагору, виявилося, що ми очистили Гіркий струмок. А оскільки в мене погано з географією, то я навіть не знала, де його витік. Ось і все.

– За цим прощаюся, здається, я нічого не забула. З найкращими побажаннями, адептка першого витка факультету кулінарної магії академії Нескінченної Спіралі Часу, Рута Морошкіна, – замість ВеО закінчив... Шафран.

Грондер Вікк у сказі послав вогняну спіраль і промахнувся. Щитник ухилився від неї. Натомість кабінетом розлився дух горілого – вогонь спалахнув на оксамитовій шторі й умить поповз угору. Шрам відшпурнув мою пояснювальну записку і зірвав палаючу штору, затоптуючи вогонь. Я взяла зі столу графин і вилила його вміст на вогонь. Хто ж знав, що у ньому зовсім не вода? Прийшлося схватити мантію Шрама і нею гасити пожежу. Кабінет одразу наповнився гірким димом. Грондер Вікк відкрив вікно і викинув у нього тліючу штору разом з тим, що нещодавно було мантією.

– Адептко Морошкіна, – прогарчав він, – я придумаю як покарати вас за зухвалість. Якщо ви думаєте, що я всерйоз сприйняв ваші писульки, то глибоко помиляєтеся.

– Цяця боба! Не дуже й хотілося справити на тебе враження, – озвучив мої думки клоп. Він безстрашно підлетів до ВеО і сів на ніс.

Загалом, цього й слід було очікувати, історія з Альгіном повторилася: магістр Вікк шарахнув по носі магічним імпульсом і тепер корчився від болю.

– Хе-хе! – пролунало збоку.

– Ге-е-е-е-еть!.. – заволав що є сили Шрам.

Я зникла з кабінету, потрапивши просто в обійми Германа.

– Біжимо!..

Це було найрозумнішим рішенням. Ми добігли до хмарних ліфтів і зрозуміли, що вони поки що не працюють. Тож, стрімголов припустилися сходами. Альгін і Герка міцно тримали мене за руки, не даючи спіткнутися чи впасти. Коли ми вибігли на вулицю, я склалася навпіл. У боці кололо, дихала зі свистом. Гера простягнув мені флягу, з якої я із задоволенням зробила кілька ковтків води. Вода виявилася прохолодною і солодкуватою. Віддихавшись, я подивилася на хлопців.

– А ви що написали?

– По-моєму, ми всі написали майже одне й те саме. Тільки ми з Геркою згадали благодать Сфайли, яку ти назвала яскравим спалахом світла.

– От тепер, неминуче покарає, він же ж замість Бланца, тож побачимо ще й не такі викрутаси. Він самостверджуватиметься на нас, – Герман сплюнув і з ненавистю подивився на академію. – Ніколи не думав, що мені будуть огидні ці стіни.

– Ну-ну, юначе, – пролунало за спиною.

Ми озирнулися, перед нами стояв професор Річард Бланц.

– Пане Бланц! – кинулися ми до нього.

– Ці стіни не винні, що в державі порядку немає. Не завжди жорсткі заходи йдуть на благо, – усміхнувся колишній ректор.

– Але ви ж повернетеся, правда? – мені дуже хотілося, щоб професор повернувся. – Вас же відновлять?

– Не знаю. Я зробив усе, що від мене залежить, а все інше в руках Рокнесгер, – у голосі професора не чулося й нотки оптимізму.

– А я хотіла попросити вас про одну послугу... – настрій зіпсувався. Стало зрозуміло, що до самого яснозоря йому не бачити ректорського крісла.

– Про яку, адептко Морошкіна?

– Розумієте, у Журбалинці, це таке містечко за Зорекрилими горами, працює в корчмі огидний шеф-кухар. Містечко це прикордонне, а хороший кухар – запорука процвітання. Адже будь-хто намагатиметься зупинитися там, де смачно годують.

– І що я маю зробити? Поїхати туди шеф-кухарем? – усміхнувся пан Бланц.

– Ні, що ви! Ні в якому разі! Просто я подумала, раптом хтось із випускників без роботи. Ну або у вас є хтось на прикметі, щоб допомогти їм?

– Адептко Морошкіна, випускники академії – це фахівці високого класу, настільки цінні, як руда, що плаче. Спитаю, звісно, може, в когось зі знайомих є безробітні кухарі.