Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

здригнувся. Фред постарів за ніч років на десять. Очі потьмяніли, зморшки стали глибшими, риси обличчя загострилися.

— Ти не захворів?

— Ні, кажи, що треба робити, Стоноре.

— Наразі чекати. Втім, обговоримо… Боюся, що ми не знайдемо трупа вбитої бестії. Вітер міг відтягнути його куди завгодно. Це буде жахлива невдача, Фреде.

Стонор не помилився. До вечора ураган ослаб настільки, що можна було вибратися назовні. Пригинаючись до самої землі, щоб утриматися на ногах, Стонор і Лоу обнишпорили майданчик навколо купола Великої кабіни. На ньому нікого не було. Вітер зніс від одного до двох метрів снігового покриву. Оголився дах ангару, нижній поверх метеобудки, головний вхід у Велику кабіну. Нових заметів поблизу не було. Тіло зарядженого електрикою нічного дивогляда безслідно зникло. Не знайшлося й жодних слідів аеросаней. Лише відірваний телефонний провід, закручений вітром навколо відтяжки радіощогли, нагадував про події минулої ночі.

Вечеряли мовчки. Стонор був пригнічений невдачею. Думки Лоу блукали десь далеко. Лікар за весь день не промовив ні слова.

— Цікаво, з’являться вони сьогодні вночі? — сказав Стонор, встаючи з-за столу. — Як по-твоєму, Рішаре?

— Мені байдуже, — пробурмотів лікар.

— А як Генріх?

— Піди подивися…

Стонор заглянув у кабіну, де лежав поляк.

— Він спить… чи…

Лікар кинув на Стонора пильний погляд поверх окулярів і, нічого не сказавши, пройшов у кабіну Ковальського.

Стонор підійшов до Лоу.

— Що ти думаєш, Фреде, з приводу наших нічних чудовиськ? Що це таке?

— А я про них узагалі не думав, — тихо сказав метеоролог. — Не знаю. Тобі видніше…

— Вражає їх здатність акумулювати електричні заряди, — міркував уголос Стонор. — Це якісь ходячі акумулятори колосальної ємності. З акумуляцією електричної енергії, вочевидь, пов’язана і здатність світитися. І чомусь вони з’являються саме в негоду… Шерпи[184] розповідали мені про гімалайських єті всілякі казки, але дійсність перевершила найбуйнішу фантазію. Коли б не зникнення Джека, я б ладен був думати, що нам з тобою все приснилося.

— Якби це був сон, Стоноре!

Стонор замість відповіді ударив себе долонею по чолу.

— Яка думка! Чи не їх наближення створює ці вражаючі перешкоди в радіозв’язку? Адже якщо вони такі наелектризовані?..

— Знаєш, Стоноре, — сказав задумливо Лоу, — я тепер майже переконаний, що Тойво потрапив до рук цих пекельних почвар. Вони, без сумніву, водяться в підземному лабіринті. Світіння повітря, шум — це їх робота. Дивно, що вони тоді випустили вас живцем…

Стонор здригнувся.

— Ти гадаєш?

— Наша експедиція переполовинена, — продовжував Лоу. — Ми тепер нічого не вдіємо. Ми навіть не дізнаємося про долю зниклих товаришів. Адже і Рассел міг опинитися в полоні цих потвор. Може, їх декілька никало вчора вночі біля Великої кабіни. І якщо вони спробують атакувати нас серйозно, ми всі загинемо.

— Атакувати?

— А чом би й ні, Стоноре?.. Я все думаю й ніяк не можу зрозуміти, чому Рассел попереджав лікаря, щоб ми не стріляли.

— Дурниці.

Стонор поспішно пройшов у радіорубку.

Незабаром крізь відчинені двері донеслася музика.

— Це, здається, Кейптаун, Фреде, — сказав Стонор, повертаючись. — Наразі в ефірі все спокійно.

Музика різко обірвалася. Коротка пауза, а відтак:

— Алло, алло, говорить радіостанція «Лазарєв». Викликаємо зимівлю англо-американо-французької експедиції. Алло, алло. Велика кабіна, чому мовчите? Повідомте, що трапилося. Алло, алло…

Текст звернення був двічі повторений по-англійськи, відтак по-французьки.

— Не розумію, задля чого вони знову нас викликають, — роздратовано кинув Стонор.

— А що тут незрозумілого? Ми мовчимо. Вони — найближчі сусіди. Це Антарктика, Ральфе. — Лоу піднявся з-за столу. — Треба їм негайно відповісти. Може, покликати лікаря?

— Не треба. Поговори сам.

Лоу зробив крок у радіорубку.

— Слухай, Фреде, зачекай хвилинку! — крикнув Стонор. — Ти їм скажи так…

Він не встиг закінчити: у репродукторі почулося зловісне завивання. З кожною секундою завивання ставало все голоснішим.

З радіорубки виглянув Лоу.

— Ефір знову сказився. Нічого не чутно, крім цієї пекельної музики.

— Електричні мавпи наближаються до Великої кабіни, Фреде, — прошепотів Стонор. — Притиш звук, але не вимикай. Спробуємо витримати цю мелодію. Ось так… Ну, що робитимемо, старий?

* * *

Минуло кілька годин. Виття продовжувало звучати в ефірі. Воно то посилювалося, то слабшало, але було чутне на всіх хвилях і цілком перервало радіозв’язок.

— Вони ходять навколо Великої кабіни, — зціпивши зуби, говорив Стонор. — Ходять і щось винюхують.

— Дивно, що вони не намагаються проникнути до нас, — відзначив Лоу. — При їх силі й інших властивостях їм нічого не варто зламати дах ангару чи вихідний люк.

— Вони не можуть збагнути, що? слід зробити, — невпевнено припустив Стонор. — При всіх особливостях це не більше ніж мавпи.

— А по-моєму, це не мавпи, Ральфе. — Лоу стишив голос. — Я не марновірний, але, далебі, й мені починає здаватися, що ми зіткнулися з… примарами — злими духами холоду й мороку, справжніми господарями цих клятих крижаних пустель.

— Нісенітниця, неймовірна нісенітниця, Фреде! Вони залишають сліди на снігу, як будь-яка жива істота, і ти сам переконався, що вони уразливі для куль. Вся річ у тім, що тут, у Антарктиді, в умовах майже нестерпних для живих організмів, у них з покоління в покоління вироблялися особливості, якими не володіє більшість живих істот, — здатність акумулювати електричні заряди, а може, й інші види енергії. Втім, ученим давно відомі організми, здатні акумулювати електрику. Пригадай електричних скатів з сімейства торпединід. У них є електричні органи обабіч голови, вони можуть створити розряд напругою до трьохсот вольт.

— Усе це теорія, — скривився Лоу, — а на практиці в мене, далебі, не вистачить мужності випустити ще