Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

Припавши до кришки вихідного люка, вони прислухалися.

— Нічого, окрім завивання заметілі, Ральфе.

— Відчиняй люк.

У обличчя вдарив сліпучий сніжний вихор. Промінь потужного ліхтаря пробив ревучу пітьму всього на два-три метри.

— Начебто нікого, Фреде.

— Гаси ліхтар. Мерщій! Дивись…

Розпливчаста зеленкувато-фіолетова пляма з’явилася серед снігових вихорів. Вона поволі наближалася.

Лоу і Стонор поспішно звели карабіни.

— Вогонь! — шепнув геолог.

Тріск двох пострілів, що злилися в один, потонув у гуркоті віхоли. Відтак сталося щось неймовірне.

Яскравий зелений спалах, на кшталт блискавки, розірвав пітьму. Порив вітру, сильніший, ніж усі попередні, підхопив снігові вихори і розкидав їх геть.

У десятку метрів від люка на снігу корчилася величезна волохата істота. Її довга шерсть світилася яскравим блакитнувато-фіолетовим світлом, а з тіла били в навколишню пітьму зиґзаґи зелених блискавок. Одна з блискавок слизнула над головою Лоу. Сильно запахло озоном.

— Люк, мерщій! — крикнув Стонор.

З гуркотом зачинилася важка кришка. Лоу хотів засунути засув. Металева кришка люка спалахнула блакитнуватим світлом. Сильний удар оглушив метеоролога, і він покотився углиб коридору, тягнучи за тобою Стонора.

Лікар, не віднімаючи від вуха телефонну слухавку, насторожено прислухався. Ось завивання заметілі стало голоснішим. Значить, відчинили вихідний люк.

— Вони виходять назовні, Джеку.

— Ти встиг попередити, щоб без потреби не стріляли? Я певен, що Стонор помилився. Це не єті. Це ймовірно…

— Постріл, Джеку!

У телефоні почувся тріск, відтак шипіння.

— Сани… відірвало… — насилу розібрав лікар у проміжку між розрядами. — Відносить… Кудись угору…

Останній, уривчастий тріск — і в телефонній трубці стало тихо.

«Розірвався дріт телефону, — промайнуло в голові лікаря. — Що ж тепер буде?»

Гуркіт у коридорі змусив його схопитися. З-під портьєри виповз рачки обліплений снігом Стонор. Слідом за ним показалася скуйовджена голова Лоу.

Обидва насилу звелися на ноги. Лоу, навіть не намагаючись обтрусити сніг, зробив крок до столу і важко опустився на стілець.

— Тебе не поранило, Фреде? — пробурмотів Стонор, протираючи кулаками очі.

Лоу спробував обмацати себе.

— Здається, ні. Але що за пекельну бестію ми підстрелили?

Стонор очманіло крутив головою.

— Незбагненно. Ніколи б не повірив, якби… не бачив сам. Засув! — спохопився він раптом. — Ти встиг засунути засув?

— Не… знаю…

— Лікарю, мерщій перевір, чи задраєний люк. Але… не відчиняй. І не торкайся засува голою рукою.

Лікар на мить зажмурив очі і з виглядом засудженого до страти ступив за портьєру.

Коли він повернувся, Стонор крутив у руках телефонну трубку.

— Двері не світилися? — прохрипів Лоу.

— Н-не помітив. Засуви засунув…

Лоу полегшено зітхнув.

— А що з телефоном, лікарю? — здивовано запитав Стонор. — Чому він мовчить?

— Після вашого пострілу, Джек лише встиг крикнути, що сани відірвало і його відносить… Я точно не зрозумів, але здається, він кричав, що його відносить кудись угору.

— Угору? — повторив уражений Стонор.

Лоу схопився.

— Джек гине, а ми тут…

— Ані кроку, Фреде. Йому ти вже не допоможеш. І пригадай, що лежить за дверима.

Лоу відступив і закрив обличчя руками.

— Що ж робити, Стоноре?

— Чекати, коли скінчиться заметіль.

Метеоролог, не віднімаючи стиснутих пальців від обличчя, знову опустився до столу. Лікар здригнувся, почувши, що Лоу плаче…

Мешканцям Великої кабіни ця ніч здалася особливо довгою. Стонор безцільно бродив по салону, час від часу відкидав важку портьєру і, прочинивши двері в коридор, прислухався. Але знадвору доносилися лише завивання віхоли.

Лоу, схрестивши руки на грудях, сидів край столу. Нерухомий погляд метеоролога був спрямований у одну точку.

Під ранок з радіорубки виповз лікар.

Човгаючою старечою ходою він підійшов до Стонора.

— У ефірі тихо й добре чутно росіян. Вони викликають нас. Заради матері Джека, заради своїх дітей, Ральфе, дозволь зв’язатися з ними.

— Зачекаємо до ранку. Треба подивитися, кого ми вбили вночі. Потім вирішимо. А зараз дай мені спокій.

Лікар заходився торсати метеоролога:

— Фреде, ти розумієш, що тут коїться? Допоможи мені… скажи Стонору…

Але, зазирнувши в очі Лоу, лікар махнув рукою і згорбившись повернувся в радіорубку.

Нарешті, судячи з годинника, настав світанок. Заметіль продовжувала бушувати. Вітер досяг страхітливої сили. Десь угорі, над просторами здиблених снігів, зійшло сонце, а над куполом Великої кабіни ураган продовжував гнати тисячі тонн стрімкого сніжного пилу.

Вийти назовні виявилося неможливим.

Вітер не лише здував увесь принесений сніг, — він підняв у повітря і частину старих кучугур, наметених у минулі тижні. Люк запасного виходу, що вночі знаходився на рівні снігового покриву, тепер підносився майже на метр. Верхня частина вихідної шахти здригалася від безперервних ударів вітру й вібрувала, мов вагон поїзда на повному ходу. З отвору люка не можна було виткнути голови. Каламутне світло змінило пітьму, але воно було так само непроникне, як і чорнота минулої ночі.

Після безуспішних спроб вибратися з люка Стонор підняв кришку і по забитому снігом коридору повернувся в салон.

— Та отямся, старий, — шепнув він Лоу. — Чого розкис! Адже це Антарктида. Повір, мені не менше від тебе шкода Джека, але що вдієш? Якщо сани не розбило об найближчі скелі, ураган міг віднести їх за сотні кілометрів. Не пам’ятаю такого бурану. Швидкість вітру не менше трьохсот кілометрів на годину. Отямся, нас іще чекає чимало справ… І можливо, Джек не загинув. У баках було пальне. Стихне ураган, він запустить мотор і повернеться.

Лоу поволі підняв голову. Стонор глянув йому в обличчя і