Жюль Верн - 20 000 льє під водою

годині дали світло. Я пройшов у салон. У ньому було порожньо. Я подивився на прилади. «Наутілус» нісся на північ зі швидкістю двадцять п’ять миль за годину то на поверхні, то на тридцять футів нижче. По позначках на карті я бачив, що ми пройшли повз Ламанш і з неймовірною швидкістю йдемо в напрямку до північних морів. Я ледве встигав ловити очима довгоносих акул, що миготіли перед вікнами, риб-молотів, морських вовків, частих відвідувачів цих вод, великих морських орлів, хмари морських коників, схожих на шахових коней, вугрів, що вигиналися, як феєрверкові змійки, полчища крабів, що пливли навскіс, схрестивши клешні на панцирі, нарешті зграї косаток, що суперничали з «Наутілусом» у швидкості. Але, звичайно, про спостереження, вивчення, класифікацію не могло бути мови.

Під вечір ми пройшли Атлантичним океаном двісті миль. Смеркло, і до сходу місяця море огорнув морок. Жахлива сцена розгрому увесь час воскресала в моїй уяві.

З цього дня хто міг сказати, куди нас потягне «Наутілус» у цьому басейні Північної Атлантики? Увесь час він мчав з незбагненною швидкістю! Увесь час у сутінках! Чи дійде він до шпіцбергенських кіс, до круч Нової Землі? Чи пройде по невідомих морях — по Білому і Карському, по Обській затоці, архіпелагам Ляхова, уздовж невідомих берегів Азіатського материка? Важко сказати.

Не знаю, скільки спливло часу. Час зупинився на судновому годиннику. Здавалося, день і ніч змінювали одне одного не звичайною чергою, а як у полярних країнах. Я почував себе у владі фантастичного світу, де так вільно ширяла хвора уява Едгара По. Щохвилини я був готовий побачити міфічного Гордона Піма, «цю примарну людську постать, набагато більшу, аніж будь-який мешканець Землі, розпростерту впоперек водоспаду, що перепиняє доступ до полюса!»

Я припускаю, — може, і помилково, — що відважний біг «Наутілуса» тривав п’ятнадцять або двадцять днів, і невідомо, скільки б він продовжувався, якби не катастрофа, що увірвала цю подорож.

Про капітана Немо не було ні слуху ні духу. Про помічника капітана — не більше. Жодна людина з екіпажу не з’являлася хоча б на мить. Майже увесь час «Наутілус» тримався під водою. Коли він піднімався на поверхню, щоб поповнити запас повітря, створки відкривалися і закривалися автоматично. Жодної позначки на карті. Я не мав уявлення, де ми знаходимося.

Додам, що канадець, утративши сили і терпіння, не з’являвся теж. Конселю не вдавалося вичавити з нього жодного слова, і він боявся, щоб канадець у нападі божевілля або під впливом нестерпної туги за батьківщиною не покінчив самогубством. Він стежив за ним, не залишаючи його на жодну хвилину.

Кожному зрозуміло, що в таких умовах наше становище стало нестерпним.

Якогось дня вранці, але якого числа, сказати важко, о першій годині дня я заснув, але сном хворобливим, важким. Коли я прокинувся, я побачив Неда, що нагнувся наді мною і пошепки сказав:

— Тікаймо!

Я підхопився.

— Коли? — запитав я.

— Цієї ж ночі. Схоже на те, що «Наутілус» залишився без нагляду. Можна сказати, що на судні усі заціпеніли. Ви будете готові?

— Так. А де ми?

— Десь поблизу землі; сьогодні я її помітив крізь туман, на відстані двадцяти миль на схід.

— Що це за земля?

— Не знаю, але яка б не була, ми там знайдемо пристанок.

— Так, Неде! Так, у цю ніч ми тікаємо, хоча б нам судилося потонути в морі.

— Море бурхливе, вітер міцний; але зробити двадцять миль на легкій посудині з «Наутілуса» мене анітрохи не лякає. Я зумію непомітно перенести в шлюпку небагато їжі і кілька пляшок з водою.

— Я буду з вами, Неде.

— А якщо мене застануть, — додав Нед, — я буду захищатися, поки мене не уб’ють.

— Ми вмремо разом, Неде.

Я зважився на все. Канадець пішов. Я вийшов на палубу, де насилу міг утриматися на ногах, — так сильно били хвилі. Небо не віщувало нічого доброго, але оскільки у цьому густому тумані була» видна земля, треба бігти. Ми не могли гаяти ні дня, ні години.

Я повернувся в салон, побоюючись і разом з тим прагнучи зустріти капітана Немо, бажаючи і не бажаючи його бачити. Що я йому скажу? Чи зможу приховати мимовільний жах, який уселяв він мені? Ні! Краще не зустрічатися віч-на-віч! Краще забути його! А все-таки!..

Як довго тягся цей день, останній день, що я мав провести на «Наутілусі»! Я залишався сам. Нед Ленд і Консель уникали говорити зі мною, щоб не видавати себе.

О шостій годині я сів обідати, хоча мені не хотілося їсти. Але, незважаючи на відразу, я примушував себе, щоб не ослабнути. О пів на сьому Нед увійшов до мене в каюту. Він сказав:

— До нашого відплиття ми не побачимося. О десятій годині місяця ще не буде. Ми скористаємося темрявою. Приходьте в човен. Консель і я будемо вас чекати.

Канадець тут же вийшов, не давши мені часу відповісти.

Я захотів перевірити курс «Наутілуса» і зійшов у салон. Ми йшли на північно-північний-схід з неймовірною швидкістю на глибині п’ятдесятьох метрів.

Востаннє я