Валентин Лукіч Чемеріс - В сузір’ї Дракона

— Морську лисицю?

— А, мабуть, хоч я в них не розбираюся… Той скат так смиконув за волосінь, що ти не втримався на кручі й полетів у море. А падаючи, закричав. Від твого крику я й проснулася…

Я чекав од неї іншого зізнання, відчуваючи, що їй снився наш юний друг Альфредо Крус, але Оля чомусь так і не зважилась у цьому зізнатися. Мабуть, аби не довелося нам знову і знову повертатися до долі Петька Паляниці, що вже почала ятрити душу.

Так ми й просиділи на призьбі до ранку, доки місяць не зблід у вранішньому небі й не розтанув у світанковій високості — цвіркунами насолоджувалися. Ніде до того я не слухав таких нічних співунів, як у тітчиному селі над Дніпром. Їх там!.. Міріади! Вдень сплять у нірках, а як сонечко за Дніпром почне сідати, починають свої концерти. Десь так о сьомій вечора подасть голос найнетерпеливіший. Як сюркне у вечоровій тиші, як заллється!.. І раптово й урве свою пісеньку — рано ще. О восьмій вечора чи о дев’ятій інший озветься, або й кілька — просюрчать прелюдію і знову тиша. Голоси пробують чи що? А вже після дев’ятої, не змовляючись, всі починають один поперед одного. І вечорової тиші, а потім і нічної — як не було. Таке завзяте сюрчання стоїть у селі, що й гомону не чути. Звідусіль воно лине — з двору, городу, із садка, з вулиці, з кручі, від Дніпра, з боку степу… Іноді ми й сном жертвували, годинами сиділи, вслухаючись у цвіркунячий спів — бо де ще таке почуєш?! І так доти, доки й сіріти почне, до світанкової роси…

Іноді серед ночі й тітка Марина до нас виходила, крекчучи, присідала на призьбі поруч.

— Хоча й наслухалася за життя цих сюрчальників, а все одно ще хочеться слухати… Таких цвіркунів, як у нас, ніде більше в світі немає.

Гомоніли іноді й до світанку. Тітка Марина ожила (чи наше товариство на неї подіяло, чи ліки, що їх ми привезли?), мовби й поздоровшала. Слава Богу! Тільки коли вже почали збиратися додому, занудьгувала, хоч виду й не подавала. Лише зітхнула.

— Недарма, значить, люди кажуть: як у гостях не добре, а дома ще краще… І сонечко вдома ласкавіше сяє, і дні світліші. Та й рідні стіни допомагають… — Осіняла нас дрібними хрестиками: — Хай Господь наш дарує вам безхмарне життя. І Дажбог хай додасть вам безхмарної днини. А чого? Він же бог сонечка на нашій Русі, а ми всі його, як сказано, онуки. Дажбогові. А що ми ще й християни, так тож тільки на краще. Ісус нам допоможе, і Дажбог — надійніше буде жити. Від богів не треба відмовлятися, чиї б вони не були — християнські чи поганські. І віщі птиці хай посилають вам щастя — і сирин, і каган. А найперше — птиця щастя Гамаюн.

На тім і ухвалили.

Ми востаннє сходили до Дніпра, покупалися, поніжилися на гарячому прибережному камінні. В краю, де колись ревів Звонець, третій поріг Дніпра, було тихо і благословенно…

— Я тобі не все тоді повідала про свій сон, — зненацька зізналася дружина.

— Я це відчув. Тобі снився Альфредо?

— Так, той індіанський хлопчик, який колись був — якщо йому вірити — Петьком Паляницею із придніпровського села, у якому ми оце з тобою добуваємо свою відпустку.

— Припустимо, що це так. Але як він потім спинився у Мексіці, на Ісля Мугерес та ще й став індіанином?

— Ось над цією фантастикою, — вигляд у дружини був наче трохи аж зляканий, — я й міркую останні дні. І, здається, вже здогадуюся, в чому тут суть. Може, моя здогадка теж фантастична, але іншої я поки що не знаходжу.

Пильно на мене дивилася.

— А чому ти не питаєш, яка саме здогадка?

— Здогадуюсь яка. В останні дні ми обоє знаємо, про що ми думаємо, але вголос про те навіть одне перед одним не зважуємось вимовити. Ти — мені, а я — тобі…

— А тебе не дивує, що на фотографії замість українського хлопця Петька Паляниці ми побачили тубільця з Мексики?

— Тепер вже, здається, ні. Лише вражає. Я ще не відаю, чи загиблий Петько і нині сущий Альфредо — одна й та ж особа, але душа в них, здається, спільна. Точніше, в Альфредо Куса душа Петька Паляниці. Після загибелі українського хлопчика вона переселилася в мексиканського тубільця Альфредо — от і все. Десь тут поруч залиті водами Дніпрогеса ті скелі, з яких і розбився Петько.

— З одним, однак, уточненням: не він, а його тіло. А душа, залишивши тіло, переселилася в іншого хлопчика.

— І ти цьому віриш?

— А ти?

— Що з того, вірю я чи ні, як воно так і є, Альфредо — це копія, якщо так можна сказати, Петька Паляниці. Його друга сутність. Іншими словами, його друге життя. Тільки й того, що національності у них різні. Але для переселення душ національність не відіграє ніякої ролі, головне, що душа людська і в людину переселяється.

— Себто друге перевтілення Петька Паляниці?

— Так.