Валентин Лукіч Чемеріс - В сузір’ї Дракона

зберігалася трійка дукатів, давніх срібних монет, що колись були в обігу в багатьох європейських країнах (в тім числі і в Україні), а згодом, в позаминулому та минулому століттям як жіночі прикраси (до кожної монети оловом були поприпаювані вушка) — носили їх на шиї, на бархатці. При вигляді їх хотілося процитувати Т. Шевченка: «І внукам із клуночка гостинці виймала — і хрестики, й дукачики, й намиста разочок…»

Тітка Марина, діставши фотографії, довго й зосереджено перебирала їх, зрештою, одну з них, теж давнезну, із надірваним краєм, пожовтілу й частково вицвілу на сонці, простягла нам.

— Ви цікавитесь, не знаю чому, онуком діда Карпа Паляниці, Петьком. Ось він, Петько Паляниця, це єдина його фотографія у світі білому. Та й збереглась вона тільки тому, що він знятий із моїм синком Володькою — царство йому небесне… Бачите, лежать вони голенькі на камені. Накупалися до гусячого жиру, то ящірками повилазили з Дніпра відігрітися на гарячому од сонця камені… Оце мій Володичка — земля йому пухом. (Син її єдиний загинув у роки Другої світової від німецької авіабомби), а це біля нього в ліву річ він… Петька Паляниця… Ще можна його роздивитися, хоч фотка й пожовтіла з роками, а спасти її я безсила. Та й не знаю, як це зробити, речі, як і люди, теж старіють і ніяк їх не омолодити. Фотографія ця скоро, мабуть, і зовсім зжовтіє — роки своє беруть. Бо коли це вони знімалися? Кажись, у тридцять дев’ятому. Шістдесят з чимось годочків звідтоді, як один деньочок за водою Дніпра спливли у вічність… Першою на фотографію глянула дружина й тихо ойкнула: біля тітчиного синочка Володьки лежав на камені, повернувши голову до об’єктива фотокамери… Ні, не Панько Паляниця (хоча, може, й він, та ми ж його не знали), а — Альфредо Крус з далекої Мексики, з Ісля Мугерес, потомок майя — до того він був схожий на самого себе. Чи хлопчик, названий Петьком Паляницею, був вилитий Альфредо Крус.

— Але ж це не Петько Паляниця! — вихопилося в Олі.

— Що ви кажете, — в свою чергу подивувалася тітка Марина. — Та я Петька Паляницю як облупленого знала — він. І не сумнівайтеся. З моїм синочком Володькою лежить на камені — царство небесне їм обом!…

— Глянь і ти, — до мене дружина. — Може, це й Петько, якого ми з тобою ніколи не бачили, але ж це викапаний Альфредо з Ісля Мугерес, якого ми спізнали на березі Мексиканської затоки…

Потім, сяк-так оговтавшись і заспокоївшись (хоча заспокоїтись у такій ситуації було неможливо), ми довго роздивлялися фотографію. Сумнівів не було: той, кого тітка Марина називала Петьком Паляницею і хто й був Петьком Паляницею для нас був підлітком з Острова Жінок — схожість була стовідсотковою! Тільки от загадка: як у тридцять дев’ятому році потрапив на фотографію — і заодно жив у тамтешньому селі й купався там же в Дніпрі (там же й народившись) Альфредо Крус з Ісля Мугерос, який народився у Мексіці у 1988 році? Дивина та й годі! Чи, можливо, це незвичайний випадок, коли двоє підлітків, розділені роками й країнами, тисячами кілометрів, виявилися схожими один на одного?

— У нас ще два дні до від’їзду, — звернулась до мене дружина. — Завтра день на збирання-прощання, а сьогодні поїдь у місто і зроби кілька пристойних копій цієї фотографії…

Тітка Марина здивовано на нас дивилася і чомусь дрібно-дрібно хрестилася…

Серед ночі вийшов з хати — покурити у дворі. Чи, як каже дружина, проклятющу соску посмоктати, вставати ще й уночі курити, звичка не вельми приваблива (бо й за білого дня шкідлива), але що вдієш — раб нікотину, чия крапля — чи стільки там? — вбиває і коняку. Тож дотепники й додають: і навіщо коневі давали курити? Та й не спалося, хоч треті півні в селі вже почали пробувати голоси.

Сиджу на призьбі під білою стіною (вночі та при світлі місяця, вона ще біліша як удень), за двором та вулицею — урвище з ярами, за ними наче в сріблі мріє внизу Дніпрове привілля. Ночі там незвичайні. Навіть якісь аж казкові. Особливо, як місяць зійде й у нічній високості над Дніпром зависне — очей від нього не відірвеш. Нічний світ зовсім не похожий у селі на денний, вночі і найбідніше село видається ледь чи не романтичним. А тут — широчінь Дніпра, місяць уповні з ледь видимою щербинкою — картина на полотні та й годі. Сиджу з сигаретою, аж двері — рип, дружина вийшла. Присіла поруч на призьбі, тихо запитала:

— Смокчеш ядучу соску? Ще й уночі? І не остобісіла вона тобі? Мені — так уже в печінки в’їлася!

Ну що їй скажеш? Сиджу — ні пари з уст. Бо дружина права. Та й вона вмовкла. Сидимо, незвичайну ніч у себе вбираємо — хіба у місті подібні ночі бувають? Навіть у благословенній Мексиці, на Ісля Мугерес таких ночей немає.

— Ти чого не спиш, чоловіченьку? — по хвилі запитує Оля.

— А ти чого, жіночко?

Вона понімувала, а тоді кудись у простір озвалася:

— Та, мабуть, того, чого й ти… — І після тривалої мовчанки: — Снилась мені Мексика. Острів Жінок. Його я наче наяву бачила. І хатину на березі океану, у якій ми так гарно відпочивали. Ти рибу ловив та мурен сварив… Що вони тобі ловлю псували. Сердито їх називав поганими та ще — в’юнами…

Я посміхнувся, бо й справді так бувало не раз…

— А що тобі ще снилося?

— Буцімто ти