Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Та в той же приблизно час, перед конференцією в Донецьку, «Літературна Україна» 15 грудня 1994 року опублікувала статтю Олексія Огнева з Єнакієвого «Мышиная возня вокруг двуязычия в Донбассе», в якій автор заявив: того, хто ненавидить Україну і її мову, ніхто до України не прив’язав – на всі чотири вітри!

То хто мені більше додає впевненості у моїй свободі: скомунізований український поет чи чесний росіянин, що живе в Україні?

У Слов’янську зустрів нас на вулиці колишній мій однокурсник з Львівського університету професор Слов’янського педагогічного інституту Василь Горбачук й запросив до себе на ночівлю. А на другий день у педінституті я зустрівся із студентами. Актовий зал був переповнений, проте насторожений до гостя. Переважала російська мова, студенти поглядали на мене явно скептично, мовляв, зараз почне агітувати за мову, державу, незалежність А може, й справді для молоді ці теми вже приїлися?..

Я відчував опір аудиторії і, не шукаючи обхідних доріг, поставив перед студентами дилему: рабство і воля. Що таке рабство, а що таке воля, від чого воля і для чого? Що таке сите і голодне рабство: різниця між цими категоріями? Чому Мойсей перебував із визволеним народом сорок років у пустелі? Що таке одержавлена утопія? Що таке дика демократія?.. Дискусія тривала дві години. Після закінчення до мене підійшла студентка й сказала:

«Ви сьогодні змінили мій світогляд».

То чи не варто було заради неї одної їхати на Донбас?

Але – сонного треба обережно будити, щоб не злякався, полуду з очей не здирати, а змивати треба, щоб не боліло, світлом духа не можна засліплювати; будьмо учителями, а не погоничами…

Я поділився з читачем своїми суперечливими і, зрештою, оптимістичними враженнями про Донбас… А кількома роками раніше запросив мене письменник Анатолій Перерва на сковородинські читання до Харкова. То було ще за совєтських часів, 1990 року. Після офіційного міського вечора мене відрядили до Сковородинівки в товаристві співачки Марійки Бурмаки, вченого Владислава Проненка та поетів Анатолія Перерви й Віктора Бойка. Вони запропонували селянам зустріти мене урочистості ради хлібом-сіллю. Проте сільська комунвлада, дізнавшись про це, заборонила в такий спосіб вітати депутата, який належав до опозиційної Народної Ради. То селяни зайшли городами й, повернувшись спинами до начальства, таки піднесли мені хліб-сіль. І я промовив до них словами Сковороди:

«Не бійтеся Голіафа, ви маєте силу зламати йому хребет!»… Василь Суярко й Іван Бірчак повезли мене в Слав’яногорськ, і ми зіп’ялися крутими горами до Святогірського монастиря.

Це високо, це вже під небом, біля Бога. Зупинились на вершині врівень золотого хреста, яким завершувалась баня церкви, що виростала із скали, я глянув у запаморочливу глибінь і побачив на її дні чарівний край у перелісках, лісах, байраках, ланах, перетятий голубою биндою Сіверського Дінця. І в ту мить я повірив, що Господь не відведе більше свого зору від України, яка прослалася внизу, і втомленому Давидові, який щойно переламав хребет велетневі, додасть сили встояти на звільненій від філістимлян землі.

І ще здалося мені, що із сусідньої гори звалилася подоба сучасного Голіафа, який, зрештою, весь час стояв на крейдяних ногах.

Вирушаймо нарешті в літературні подорожі! А втім, не було в мене жодної мандрівки, яка б не була пов’язана з професією, і навіть зовсім принагідні й відпочинкові прогульки наповнювали мою пам’ять деталями, які потім живцем або видозмінені знаходили своє місце в канві того чи іншого твору. Такий уже письменницький фах: вимагає, немов від хлібороба, безперервної праці.

Моя творча програма, яку задав мені колись покійний уже нині Григорій Нудьга, – охопити історичними романами історію України від упадку Галицько-Волинського князівства до нинішнього дня, – була виконана написанням роману «Орда», і я став перед потребою остаточного завершення своєї праці. Передовсім мусив продумати, яка ж із багатьох концепцій моїх творів є наскрізною і панівною – такою, щоб вимагала свого узагальнення, вивершення і, зрозуміло, нового осмислення в заключному десятому романі, чи то епілозі до всього циклу.

Адже минуло цілих тридцять років відтоді, як я почав збирати матеріал для першого свого історичного роману «Мальви» («Яничари»), – часи змінилися, змінився і я, вже дорослими стали мої діти, тобто виросло нове покоління, яке має дещо інший, ніж я, погляд на історію, літературу і взагалі на суспільні явища, та й сама зміна в житті України настирливо вимагає нового трактування її історії – об’єктивнішого, спокійнішого, самокритичнішого і, звісно, менш закличного, пропагандивного, дидактичного. Новітня література, яка щойно почала зароджуватися, категорично виступає проти функціонального мистецтва, котре її породило й виховало, вона прагне вивільнитися з пут державної й навіть національної заангажованості – і то так нетерпляче й шорстко, що іноді важко зорієнтуватися, чия ж вона – а може, нічия, а може, це антилітература, заперечення літератури колоніальної – а іншої в нас ніколи й не було; а може, новітня література, яка надає перевагу формальним пошукам, умисній ускладненості й подекуди сліпому наслідуванню західних авангардистських зразків – то виклик, заперечення нашої традиційної зашореності або ж поклик до життя нового реалізму – оновленого формою, незалежного, незаангажованого, але реалізму, бо поза ним існує тільки абсурд, який потрібен хіба що для збудження протесту проти набридлого літературного домострою; абсурдна література є тільки явищем, а реалістична – процесом.

Так я роздумував над своїм тридцятилітнім доробком у тяжких і водночас відрадних сумнівах: можливо, багато чого із нього не захоче взяти нова епоха, – й сум перекривався радістю, що та