Кассандра Клер - Місто кісток

захищав те, що належало мені. Врешті-решт я дав їм більше, ніж вони заслужили, – похоронного багаття удостоюються тільки найвидатніші воїни Конклаву.

– Ви спалили їх, – категорично сказала Клері.

– Так! – закричав Валентин. – Я спалив їх.

Джейс видав здавлений звук.

– Моїх бабусю й дідуся…

– Ти ніколи не знав їх, – сказав Валентин. – Не вдавай, що тобі це болить.

Кінчик меча задрижав швидше.

Люк поклав руку на плече Джейса.

– Заспокойся, – сказав він.

Джейс не дивився на нього. Він важко дихав, неначе щойно зупинився після тривалого бігу. Між його ключицями мерехтіли краплини поту, волосся прилипло до скронь. На руках виступили жили.

«Він його вб’є, – подумала вона. – Він зараз вб’є Валентина».

Вона квапливо зробила крок уперед.

– Джейсе, нам потрібна Чаша. Чи ти забув, що він збирається зробити з нею.

Джейс облизав пересохлі губи.

– Чаша, батьку. Де вона?

– В Ідрисі, – спокійно сказав Валентин. – Там, де ти ніколи не знайдеш її.

Рука Джейса тремтіла.

– Скажіть мені.

– Віддай мені меч, Джонатане, – сказав Люк спокійним, навіть добрим голосом.

Голос Джейса звучав так глухо, ніби той говорив з дна колодязя.

– Що?

Клері знову ступила вперед.

– Віддай Люку меч. Дозволь йому забрати його, Джейсе.

Юнак похитав головою.

– Не можу.

Клері зробила ще один крок вперед… Ще один – і вона наблизиться настільки, щоб торкнутися його.

– Можеш, – сказала вона м’яко. – Будь ласка.

Джейс навіть не глянув на неї. Він не зводив очей зі свого батька. Здавалося, це триватиме нескінченно. Нарешті юнак коротко кивнув, не опускаючи руки. Люк підійшов до нього, поклав свою руку на Джейсову, на руків’я меча.

– Можеш відпустити, Джонатане, – сказав Люк, а потім, глянувши на лице Клері, виправив себе. – Джейсе.

Джейс, здавалося, не чув його. Він випустив ефес і відступив від свого батька. Барви почали повертатися на обличчя Джейса, воно набуло жовтувато-сірого кольору, лиш червоніли покусані до крові губи. Клері до болю хотілось торкнутися юнака, обняти його, та дівчина знала, що він ніколи не дозволить їй цього.

– У мене є пропозиція, – на диво рівним голосом звернувся до Люка Валентин.

– Дозволь мені вгадати, – сказав Люк. – «Не вбивай мене», правда?

Валентин нерадісно засміявся.

– Я б не опустився до того, щоб просити твоєї милості, – сказав він.

– Добре, – сказав Люк, підштовхуючи підборіддя іншої людини з його Лезо. – Я не збираюся вбивати тебе, хіба що ти не залишиш мені іншого вибору, Валентине. Я покладу край убивствам перед власними дітьми. Мені потрібна лише Чаша Смерті.

Ревіння внизу голоснішало. Клері здалося, що вона чула кроки в коридорі.

– Люку!

– Я все чую, – відрізав він.

– Чаша Смерті в Ідрисі, я ж сказав вам, – сказав Валентин, очима ковзнувши повз Люка.

Люк спітнів.

– Якщо вона в Ідрисі, ти використав портал, щоб занести її туди. Я піду з тобою. Принесу її назад, – очі Люка бігали. Шум у коридорі збільшувався, почулися крики, щось розбилося. – Клері, залишайся зі своїм братом. Після того як ми пройдемо порталом, використайте його, щоб перенестися у безпечне місце.

– Я звідси не піду, – сказав Джейс.

– Підеш.

Щось глухо стукнуло у двері. Люк підвищив голос:

– Валентине, портал. Рухайся.

– Або що? – очі Валентина вдумливо розглядали двері.

– Я вб’ю тебе, якщо ти не залишиш мені вибору, – сказав Люк. – Перед дітьми, чи ні. Де портал, Валентине? Хутко.

Валентин розвів руками.

– Якщо ти наполягаєш.

Він трохи відступив назад, як раптом двері виламали всередину, розкинувши петлі по підлозі. Все ще тримаючи меч у руці, Люк відскочив від дверей, щоб, упавши, вони не розчавили його.

У дверному отворі, випнувшись вперед, стояв смугастий вовк, з його оскаленої пащеки долинало грізне гарчання. З незліченних порізів на його шкірі текла кров. Джейс, тихо вилаявшись, уже дістав лезо Серафимів. Клері піймала його за зап’ястя.

– Не треба. Він друг.

Джейс недовірливо глянув на неї, але опустив