Кассандра Клер - Місто кісток

Люк піднявся на коліна. Валентин заніс над ним закривавленого меча. Очі Люка були заплющені, і він бурмотів щось – слова чи молитву, Клері не знала. Вона викрутилася у Джейсових руках так, щоб подивитися йому в очі. Його губи стислися, щелепа витягнулась, але очі… Крихка броня руйнувалася. Лишався останній штрих. Клері відчайдушно намагалася підібрати слова.

– У тебе є сім’я, – сказала вона. – Сім’я – це ті люди, які люблять тебе. Як-от Лайтвуди: Алек, Ізабель… – Її голос затремтів. – Люк – моя сім’я, невже ти хочеш, щоб я дивилася, як він помирає. Так, як і ти, десятирічний, колись думав, що бачив смерть свого батька. Цього ти хочеш, Джейсе? Такою людиною ти прагнеш стати? Як…

Дівчина замовкла, з жахом зрозумівши, що зайшла занадто далеко.

– Як і мій батько, – сказав він. Його голос був крижаним, віддаленим й холодним, як лезо ножа.

«Я втратила його», – з відчаєм подумала Клері.

– Лягай, – сказав він і відштовхнув її. Спіткнувшись, дівчина впала на землю й перекинулася. Ставши на коліна, Клері побачила, як Валентин здійняв високо над головою свій меч. Відблиск свічок на лезі меча грав діамантовими іскрами, що різали їй очі.

– Люку! – скрикнула вона.

Лезо встряло у підлогу. Люка там не було. Джейс, рухаючись навіть занадто швидко як для Мисливця за тінями, відштовхнув його, і Люк розпластався неподалік. Джейс підвівся, дивлячись на батька перед вібруючим руків’ям меча. Його обличчя зблідло, але погляд був твердим.

– Думаю, вам краще піти, – сказав Джейс.

Валентин підозріливо витріщився на свого сина.

– Що ти сказав?

Люк спромігся сісти. Свіжа кров заплямувала сорочку. Він спостерігав, як Джейс простягнув руку і обережно, майже ніжно пестив руків’я меча, що встряв у підлогу.

– Гадаю, ви чули мене, батьку.

Голос Валентина цьвохнув, як батіг:

– Джонатане Морґенштерне…

Швидкий, як блискавка, Джейс схопив руків’я меча, вирвав його з дощатої долівки і підняв. Він легко тримав його, направивши кінчик леза на кілька сантиметрів нижче батькового підборіддя.

– Це не моє ім’я, – сказав він. – Мене звати Джейс Вейленд.

Валентин не спускав з сина очей. Здавалося, він не помічав меча біля свого горла.

– Вейленд? – заревів він. – У тобі не тече його кров! Майкл Вейленд – чужий тобі.

– Як і ви, – спокійно сказав Джейс. Він ледь двигнув мечем ліворуч. – А тепер ідіть.

Валентин похитав головою.

– Ніколи якийсь шмаркач не буде командувати мною.

Кінчик меча торкнувся горла Валентина. Клері застигла від жаху.

– Я дуже добре вишколений шмаркач, – сказав Джейс. – Ви самі навчали мене мистецтва вбивати. Мені потрібно тільки порухати двома пальцями, щоб перерізати вам горло, знаєте? – Його очі були холодні й суворі. – Я вважаю, що добре знаєте.

– Ти досить досвідчений, – сказав Валентин. Його тон був зверхнім, але Клері зауважила, що він справді боявся поворухнутися. – Але ти не зможеш вбити мене. Ти завжди був співчутливим.

– Можливо, він не зможе, – Люк, блідий і закривавлений, знову стояв на ногах. – Але я зможу. І я не впевнений, що він мене зупинить.

Валентин гарячково глипав то на Люка, то на свого сина. Джейс і далі стояв непорушно, мов статуя, поки Люк говорив. Меч у руці не здригнувся.

– Джонатане, ти це чуєш? Це чудовисько погрожує мені, – сказав Валентин. – Ти на його боці?

– Він має рацію, – сказав м’яко Джейс. – Я не впевнений, що зможу зупинити його, якщо він спробує зашкодити вам. Перевертні так швидко зцілюються.

Рот Валентина викривився.

– Отже, – випалив він, – як і твоя мати, ти віддаєш перевагу цій істоті, наполовину демону, а не рідній крові, своїй сім’ї?

Меч у руці Джейса, здавалося, вперше затремтів.

– Ви залишили мене, коли я був дитиною, – сказав він виваженим голосом. – Ви змусили мене повірити, що загинули, і відіслали мене жити з незнайомими людьми. Ви ніколи не нагадували мені, що в мене є мати, сестра. Ви залишили мене самого. – Останнє слово було криком душі.

– Я зробив це, щоб ти був у безпеці, – запротестував Валентин.

– Якби ви дбали про Джейса, про родину, ви б не вбили його бабусю й дідуся. Загинули невинні люди, – втрутилася розлючена Клері.

– Невинні? – відрізав Валентин. – На війні немає безневинних! Вони стали на сторону Джоселін! Вони б дозволили їй забрати мого сина!

Люк з шумом видихнув.

– Ти знав, що вона збиралася піти від тебе? – сказав він. – Знав, що вона планувала втекти ще до Повстання?

– Звичайно, знав! – заревів Валентин. Його крижаний контроль дав тріщину, і Клері побачила, що під ним кипіла розплавлена лють, сухожилля на шиї здувалися, руки стислися в кулаки. – Я