Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Смоляна не відповіла, натомість просто пригорнулась до мене.

— Я довіряю тобі. І хочу, щоб ти знав, чому я так непокоюсь.

Я обійняв її і поцілував в маківку.

— Я зрозумів, — повторив. — Ходімо звідси. Дякую, що привела мене сюди. Але час іти.

Вона не стала заперечувати. Ми вийшли з вежі, вдруге перейшли вбрід Ніжну та видерлись на край яру. І тут синхронно, не змовляючись, полегшено видихнули. Небо нагорі посміхалось мільйонами зірок. Від цього стало легше.

Довго цілувались.

А тоді поїхали до Верхнявого. Там сиділи в гостьовому дворі, смакуючи фантастичною випічкою та сиром, якого тут виготовляли щонайменше десять видів. Випили багато гарячого вина. Довго-довго говорили і вечір обіймав мене сяйвом Смоляниних очей, що зеленіли, плутався іскринками, що зринали в чорному волоссі, і воно саме нагадувало зоряне небо. Плутались думки і тепло огортало кожен сантиметр тіла. Ми мало говорили про справи. Про щось серйозне. І водночас — багато. Бо розповідали про щось таке особисте, чим ділишся тільки з близькими людьми. Про щось таке, що ми понад усе любимо в собі і в інших. І про таке, чого терпіти не можемо. Про те, що уміємо і чого хотіли б навчитись. Про що мріємо.

Я мріяв про неї. Досі. Не відчував її своєю. Була трохи далекою, недосяжною. Може, просто не міг усвідомити цього. Бо руку свою вона повсякчас тримала в моїй. І часом клала голову мені на плече. І я цілував її волосся. А потім і її саму. Довго, пожадливо. Наче не міг напитись. І картав себе за те, що не приїхав раніше. Що втратив із нею так багато часу. Подумати тільки... десять років. Десять років, і раптом — таке дивовижне відчуття цілісності, яке навіть не міг би просто так собі уявити.

А потім, вранці, мене несподівано розбудила тривога. Увірвалась в сон та прогнала його, як проганяли перші промені сонця сутінки, що мирно дрімали в кімнаті. Розплющив очі і довго дивився на стелю, якою повзли тонкі смужки червонясто-золотої заграви. Кров стукотіла в скронях, мов шалена. Ми зупинились в тому ж таки гостьовому дворі, в кімнаті на горищі — затишній, оббитій деревом, з двома великими круглими вікнами. Зазвичай після сну думки годі було одразу зліпити докупи, аж тут навалилося все: вчорашня прогулянка до вежі Поземок, візит белатів, ціна, яку вони захотіли, те, як назвав її Дан «зброєю», страхи, що терзали Смоляну останнім часом. Прокинувся я від того, що відчув, як вона обіймає мене, але її венами тече вогонь, як і в ту ніч на верхівці вежі. І цього разу він перекинувся на мене.

Я повернув голову — Смоляна міцно спала. Відпустила мене, обійняла подушку руками. Чорне хвилясте волосся, як ковдра, вкривало її біле ніжне тіло. Я потягнувся, відшукав рукою покривало, що сповзло на край ліжка, і накрив дівчину. Легенько поцілував у плече. Смоляна щось тихенько пробурмотіла, не прокидаючись.

Тоді я встав і підійшов до вікна. Світанок щойно-щойно загорівся.

Я думав про вчорашнє.

Про те, що вона мені показала і розповіла. Про ранкову розмову Стожарів і те, як ми справді легко перейшли з серйозних справ до відпочинку. Про те, яке наше життя — майже ідеальне.

Я думав про те, що усі люди помиляються і це нормально. І що я впевнений у своїх друзях. В Стожарах, що стали для мене справжньою сім’єю. Тому якщо ми й приймемо якесь непросте рішення — то разом. І меншості треба буде прислухатись до більшості. Адже скоро ми голосуватимемо за те, що вирішили: попрощатись із белатами чи пристати на їх умови і виторгувати за «зброю» так багато життів. Згадав, як малим нервувався, розуміючи, що Стожари не втручались у війни Циркути з іншими державами. Що не спинили могутню імперію, і тепер вона — єдиний наш сусід. Сусід, до якого ні в якому разі не можна повертатися спиною.

Але такий, від якого ми точно не слабші. Якщо ми відмовимо, то станемо такими ж, як ті, хто одного разу не допоміг державам, що падали, і людям, які помирали.

Я прихилився до холодної шибки чолом.

— Мир та благо в Патрії забезпечує не те, що Шукачі бачать вночі і рухаються швидше за інших. Мир та благо в Патрії забезпечуємо ми, Стожари. Свого часу саме бактрійці, що зросли в каменоломнях, підказали, як давати раду з нашими східними кар’єрами, аби робота там йшла краще. Вихідці з Горти були основними будівничими чотирьох великих міст Патрії сто років тому. А діти усіх підкорених завжди називають себе лишень патрійцями, бо народжені тут. І ми так багато говорили про те, що час перетворити землі між Диким краєм та Загубленими рівнинами на ще один жилий район Патрії, тому що там є усе необхідне для життя — ліси, родючі землі та водойми. Але нема великих міст. Тільки корінні патрійці не надто поспішають виїжджати з насиджених місць, і це цілком зрозуміло. А от людям, які не мають власного житла і свободи, можна запропонувати колонізацію тих країв, дати їм наше громадянство, кошти для початку нового життя та будівництва міст. Навіть белати, попри їх жорстокість та зажерливість, не стануть заперечувати, що найголовніший ресурс будь-якої держави — це люди. Не корисні копалини, не зілля й настійки, не зброя. Люди. Тільки наш північний сусід полюбляє використовувати