Брати Капранови - Забудь-річка

Бич подивився на них, потім подумав і простягнув пляшку Степанові:

— Пить будеш?

— Дякую, ні, — похитав головою той.

— Добре, — погодився бич і відступив від отвору дверей. — Заходьте, коли прийшли.

Уляна ще раз зазирнула у чорне провалля землянки, вдихнула запах вологого, з роду не митого, цвілого приміщення і нудота підкотила до горла з новою силою.

— А можна на вулиці? — запитала вона.

— Можна. Погода шепче, — погодився бич і, відсунувши гостей, пішов до літньої кухні, де попід стіною стояла старенька лава. Діставшись мети, він сів і ще раз хильнув з горла. Горілка діяла на нього, як казкова жива вода. Буквально на очах цей організм приходив до тями і ставав цілком подібним до людини.

Але Степан одним рухом забрав почату пляшку з рук.

— Передоз у нашій справі не потрібен.

— Точно, — кивнув бич. — А яка у нас справа?

Уляна взяла себе в руки і теж приєдналася до розмови.

— Ви Кравченко? — запитала вона вже запитане, просто, щоб з чогось почати.

— Нє. Бородин я. — заперечив бич і додав. — Їбогу.

— Як Бородин? Ваш батько, нам сказали… Кравченко Микола…

— Батько? Ну да, Кравченко, — бич посміхнувся беззахисно, як учора на цвинтарі. — Тільки він мені не батько.

— А хто? — здивувався Степан.

— Отчим. Ну мамка з ним поженилася. Я вже ладний був.

При цих словах Уляна відчула полегшення. Слава Богу, вони не родичі навіть гіпотетично!

— Хороший був мужик. Я вседно його батьком називав.

— А коли це було? — разом із полегшенням в Уляні прокинувся судовий юрист, звичний до допиту свідків.

— Що було?

— Поженилися коли?

— А! Коли я вже ладний був.

— Якого року? Не пам’ятаєте?

Він покрутив головою і для переконливості додав:

— Їбогу.

— Це тут було? В Очакові?

Бич кивнув. Він не дивувався і не протестував проти запитань — певно, вважав це оплатою за пляшку.

Уляна подивилася на Степана:

— Тоді можна знайти документи в архіві. Там мамина подруга працює. Тобі скільки років? — знову звернулася до бича.

Той закотив очі, немовби підраховуючи:

— Сорок… сім. Чи шість. Їбогу.

Сорок сім. Він був ровесником Степана. Нічого собі. Значить батька отримав у сімдесят якомусь.

— Звідки він приїхав?

— Хто? — Бич підняв на неї каламутні очі.

— Батько ваш, тобто вітчим. Звідки приїхав?

— А! Так це, з Казахстану. З Цілини. Їбогу.

Уляна здивовано обернулася до Степана, але той кивнув:

— Все правильно. На комсомольських стройках, на шахтах — там документів не питали. Знайшовся дурень, то роби.

— А мама звідки?

— Мама? — бич озирнувся, неначе шукаючи щось і потім показав пальцем на скособочену землянку. — Сотсюдова. С Забалки.

— Брати, сестри в тебе є? — Уляна впевнено тримала нитки допиту у своїх руках.

Господар знову покрутив головою:

— Їбогу.

З цих коротких відповідей втім вимальовувалася досить чітка картина. Микола Кравченко, або, якщо вірити «глазу-алмазу» Безтолковниці, Степан Шагута, приїхав до Очакова з Цілини, немовби нізвідки, про себе особливо не розповідав, втім, як і багато хто у ті часи. Одружився з місцевою, всиновив дитину, нових не нажив. Працював на Рибзаводі, на дозвіллі ловив рибу в лимані — одне слово, був типовим очаківським мешканцем, елементом ландшафту, живим втіленням рядків «коли випало в Імперії родитись, краще жити на відлюдді біля моря». Що він розповідав про себе дружині, що брехав, вигадував, які мав документи — усе це потонуло в Забудь-річці, якою є щоденне провінційне життя.

— Коли він помер? — нарешті наважилася спитати Уляна.

— Помер. Їбогу, — бич перехрестився, немовби хтось міг сумніватися в його словах.

— Коли? — з притиском перепитала Уляна.

— Давно, — сумно сказав бич.

— Це можна подивитися у РАГСі, — зауважив Степан.

Але Уляна не хотіла шукати у документах. Бо відчувала те, що відчуває детектив, взявши теплий ще слід. Все повинно з’ясуватися сьогодні. Тут і зараз. Бо завтра їхати на Київ, а там знов-здоров: робота, клопоти, вагітність. Як казали в часи Перебудови, куй залізо, поки Горбачов.

— Могилу покажеш?

Бич кивнув і раптом звівся на рівні і без жодних слів почалапав до хвіртки. Уляна зі Степаном перезирнулися і теж без слів попрямували за ним.

Їхня компанія, певно, справляла дивне враження, бо ті, хто знав Уляну, з подивом дивилися на синього бича поруч, а ті, хто знав Сашеньку-алкоголіка, не розуміли, що поруч із ним робить охайна столична парочка. Так і йшли містом, збираючи на собі погляди з-поза парканів.

— Думаєш, це твій дід? — запитав Степан, нахилившись до Уляни.

— Не знаю, — сказала вона. — Якби це був дід, він би, певно, зустрів тут бабусю. Бо жити стільки років в одному місті, і не зустрітися — нереально.

— Чому нереально? Ти хіба тут кожну людину знаєш?

— Ні, але ж вони мали щось відчувати! Хоч би який із трьох Степанів це був — вони ж все одно знали бабусю. Ну хай вона недобачала, бо все життя над зошитами. Але ж він? Ходити буквально поруч і не впізнати, не підійти? А прізвище? Бабуся ж так і залишилася Ліщинською.

Степан крокував мовчки, щось собі міркуючи, поки сказав:

— Підійти, і що? Він же у розшуку в КГБ. Це було б просто самогубством.

— Але ж…

— Яке «але»? Я б на його місці тікав би подалі від будь-яких прізвищ з минулого. І навіть якби це був твій дід, згадай — він уже одружився з іншою. Та і років же йому тоді було вже під шістдесят. Пізно, як то кажуть.

Це звучало переконливо.

— Не можна не впізнати, кажеш? — вів далі Степан. — А скільки років минуло? Вони ж востаннє бачилися коли? В сорок першому?

Теж правда. Люди пройшли війну, голод, навіть старі фото нищили, навмисне, щоб ніхто не побачив. Що ж тут дивуватися, якщо не впізнали, хоч і ходили поруч.

За розмовою минула дорога і вони зупинилися перед ворітьми цвинтаря — вже вдруге за два дні.

— Ну, веди! — скомандував Степан і для переконливості вказав напрямок надпитою пляшкою горілки, яку тримав у руках. Бич натяк зрозумів і жвавенько почимчикував стежкою вперед.

Вони знову минули пам’ятник зенітницям, фальшивого партизана з бородою, крила та