Ян Потоцький - Рукопис, знайдений у Сараґосі

зберіг таємницю, якою циган маскує своє життя. Мандрівники виявили майбутньому герцоґу Веласкесу найглибшу повагу, яку відчували до нього, і зробили мені честь, попросивши моєї дружби.

Провівши від’їжджаючих до кінця долини, ми довго супроводжували їх поглядами. Під час повернення мені спало на думку, що когось у каравані бракувало; я пригадав дівчину, знайдену під нещасливою шибеницею Лос-Ерманос, тому запитав ватажка, що з нею сталося й чи може це дійсно якась незвичайна пригода, якісь витівки клятих шибеників, які вже так нам далися взнаки. Циган глузливо посміхнувся й сказав:

— Цього разу ти помиляєшся, сеньйоре Альфонсе, але така вже людська природа, що, засмакувавши в чудесах, вона рада пов’язувати з ними найпростіші випадки.

— Маєш слушність, — додав Веласкес, — до цих понять також можна застосувати теорію геометричних прогресій, першим членом яких буде тупий забобонник, останнім же — алхімік чи астролог. А між цими двома членами знайдеться ще багато місця на безліч забобонів, що тяжіють над людством.

— Я нічого не маю проти цього доказу, — сказав я, — але все це аж ніяк не пояснює мені, ким була ця незнайома дівчина.

— Я послав одного з моїх людей, — відповів циган, — аби щось про неї дізнатися. Мені сповістили, що це бідна сирота, розум якої помутився після смерті коханого, і, не маючи ніде притулку, вона живе лиш завдяки доброчинності подорожніх і милосердю пастухів. Найчастіше вона самотою блукає горами й спить там, де застане її ніч. Мабуть, цього разу вона забрела під шибеницю Лос-Ерманос і, не розуміючи всього жаху цього місця, спокійнісінько заснула. Маркіз, охоплений співчуттям, наказав доглядати її, але божевільна, виспавшись, зуміла втекти від сторожі й пропала десь у горах. Мене дивує, що ви досі ніде її не зустріли. Для бідолахи все скінчиться тим, що вона зірветься де-небудь зі скелі й марно загине, хоча визнаю, що нема чого жаліти такого вбогого життя. Часом пастухи, розпаливши вночі вогнище, бачать, як вона несподівано з’являється біля вогню. Тоді Долоріта, бо так звуть цю нещасну, спокійно сідає, уважно розглядає одного з них, а тоді раптом обіймає його за шию й називає іменем померлого коханого. Спочатку пастухи тікали від неї, але пізніше звикли й дозволяють їй безпечно блукати, навіть діляться з нею їжею.

Коли циган усе це розповів, Веласкес почав правити про сили, які протидіють одна одній, поглинають одна одну, про пристрасть, яка після довгої боротьби з розумом нарешті перемогла його й, озброївшись берлом безглуздості, сама запанувала в мозкові. Щодо мене, то мене здивували слова цигана, бо я був певен, що він скористається обставинами й знову пригостить нас довжелезною історією. Можливо, єдиною причиною скорочення пригод Долоріти була поява Вічного Жида, який швидкою ходою вибіг з-за гори. Кабаліст почав промовляти якісь страшні закляття, але Вічний Жид довго не звертав на них уваги, нарешті, неначе просто з ґречності до товариства, наблизився до нас і звернувся до Уседи:

— Скінчилося твоє панування, ти втратив владу, бо виявився негідним її. Страшне майбутнє чекає тебе.

Кабаліст розреготався, але, схоже, сміх його був нещирий, бо майже благальним голосом він заговорив із Вічним Жидом невідомою мовою.

— Добре, — відповів Агасфер, — ще сьогодні, вже востаннє. Більше ти ніколи мене не побачиш.

— Пусте, — сказав Уседа, — ми ще побачимо, що буде пізніше. А тим часом, старий нахабо, скористайся нашою прогулянкою і продовжуй свою розповідь. Ми ще побачимо, чи має шейх Таруданту більшу від мене владу. Зрештою, я знаю причини, чому ти уникаєш нас, і будь певен, що я їх усім розкрию.

Нещасний волоцюга подивився убивчим поглядом на кабаліста; бачачи, однак, що не зможе йому протистояти, зайняв за звичкою місце між мною і Веласкесом і, хвильку помовчавши, почав так:

Продовження історії Вічного Жида

Я вже згадував вам, що саме тоді, коли я вже майже досяг найзаповітнішої своєї мети, в храмі зчинився ґвалт, і до нас підскочив якийсь фарисей, називаючи мене шахраєм. Як і завжди в подібних випадках, я відповів йому, що він наклепник і якщо він негайно сам звідси не забереться, то я накажу своїм людям викинути його за двері.

— Досить вже цього, — загорлав фарисей, — цей негідний садукей ошукує нас. Він розпустив брехливі чутки, щоб збагатитися вашим коштом; він користується вашою легковірністю, але час вже зірвати з нього маску. Аби довести вам правдивість моїх слів, я пропоную кожному вдвічі більше золота за унцію срібла.

У цей спосіб фарисей все ще наживав двадцять п’ять на сто, але загал, під’южуваний прагненням зиску, почав горнутися до нього з усіх боків, проголошуючи його доброчинцем міста, а для мене не жаліли найприкріших слів. Пристрасті помалу розгорілися, від слів перейшли до активних сварок, і за мить у храмі зчинився такий ґвалт, що один другого не міг зрозуміти. Бачачи, що наближається страшна буря, я чимшвидше відіслав додому скільки зумів золота й срібла; але перш ніж слуги встигли забрати все, народ, збуджений люттю, кинувся до столів і почав розхапувати все, що лишилося. Марно я намагався, якось протидіяти цьому, супротивна сторона перемагала. Храм миттю перетворився на поле бою. Не знаю, чим би все скінчилося, може, я б навіть живим звідти не вийшов, бо кров вже текла в мене по голові, аж тут увійшов Пророк з Назарета зі своїми учнями.

Я ніколи не забуду того грізного й урочистого голосу, який в одну мить утихомирив увесь ґвалт. Ми чекали, на чию він стане сторону. Фарисей був переконаний, що виграє справу, але Пророк обрушився на обидві сторони, звинувачуючи їх у святотатстві, у збезчещенні Божого притулку й у тому, що вони понехаяли Творця заради диявола. Слова його справили сильне враження на всіх, хто там був, храм почав заповнюватись людьми, між якими було багато прихильників нового вчення. Обидві сторони зрозуміли, що вони програють від цього втручання третього. І ми дійсно не помилилися, бо вигук: «Геть з храму» пролунав немовби з єдиних грудей. Люди, не зважаючи цього разу на власну користь, підхоплені фанатичним запалом, почали викидати столики й випихати нас за двері.

На вулиці тиснява ставала чимраз сильнішою, але люди більше уваги звертали на Пророка, ніж на нас, і я, скориставшись загальним безладом, хильцем, бічними вуличками пробрався додому. Біля дверей застав наших слуг, які втекли з порятованими грішми. Один погляд на мішки запевнив мене, що хоча надії на зиск не виправдались, проте втрат не було