Панас мирний - Повiя, Панас мирний

неї непримітная тінь нерадісної думки обняла все обличчя. Сумно визирало воно з води на неї своїми темними очима. Христя важко, глибоко зітхнула, опускаючи в воду свої білі руки. Та й вода ж то холодна та чиста! Аж пече, аж ріже, наче шматок криги. От тільки диво — рук не вимиває. Як не тре, як не хлюпоще вона їх, а жовто-зелені плями на пальцях, мов хто повипікав, не сходять. Підніме Христя руки, подивиться — і починає терти. Тре-тре, аж краска виступає, а плями не сходять. Та хай їм! — і, мокрі та червоні, вона підвела під струмочок. Мов у кухлик з рожевого каменю пада вода в її жмені. От-от-от набіжать повні. Уже і набігла. Христя мерщій привела руки до вуст і червоногарячі устромила в прозору воду… Наче цілющий трунок полився їй усередину. Ох, яка ж то вода смачна та живуча! Знову підставила Христя свої руки, знову п'є. П'є-п'є — і не нап'ється. Холод так лоскоче її, живить, забуту радість здіймає. «Що, коли б умитися?» — і, взявши у жменю, плеснула її у лице. Далі — другу, третю. Холодна вода щипає за зблідлі щоки, викликає краску; мов край неба ранком, вони червоніють, тоді як з-під мокрих довгих вій іскрять чорним огнем її темнії очі. «Ух, гарно! Ух, гарно!» — тільки ухає Христя, плещучи воду в розшарене личко. Бризки стрибають угору, сягають на голову, осідають росою на косах. Ось холодний струмок помчався до голови і потоками розливсь поза шиєю… морозом обдало усю. «Годі! Змepзлa!» — цокаючи зубами, сказала вона і стрибнула мерщій на сонце. Гаряча хвиля його обдала її, граючи цвітними огнями у невеличких краплях, що понависали на чорній косі, тоді як холод, наче мурав'я, бігає по всьому тілу, пройма її дрижаками. Кожна жилочка бринить, кожна кісточка мов ниє. Разом їй і холодно і тепло, і непривітно і втішно. На саму спеку вона виставля свої посинілі руки, мокре личко, гріє і суше. Гарно так їй на сьому пекучому сонці, як розпалена куля, котиться воно по безкрайому небі, а золотий світ так і ллє, так і сприскує на всі боки огняними стрілами. А що, як побігти? І в одну мить Христя, мов що вкусило або злякало її, знялася з місця і помчалась попід лісом. Гарячий вітер ходе кругом неї, обвіває, платок з-за спини ободом знявся і, надувшись, лопоче. Боже, як гарно! Серце стиха топоче, зітхання сперлось у грудях… і її наче що підхопило на крила і несе… знай, несе по зеленій долині.

Вона і незчулася, як вибігла на кінець лісу. Перед нею безкрає поле злегка піднімається вгору, тонучи ген-ген у жовто-прозорій блакиті неба, а ліс круто повернув на ліву руч. А то що бовваніє таке на тому зеленому морі золотого марева? Наче журавлі ідуть собі, похитуючись тихо попід горою, за ними щось ясне то блисне, то стихне. «Чи не косарі, бува?» — подумала Христя. Он під тією деревиною, що, мов копиця, зеленіє серед поля, здіймається димок сизий. «Косарі! Косарі! То і галушки або кашу варять». — І прямо на їх попростувала.

Вона йшла лугом, зеленою високою травою, їй любо так іти по тому пелехатому килимі, трава чіпляється за ноги, перечіпає… Вона ще й досі змерзла. Чому ж не нагрітись? Нарошне запуска вона ногу в густішу траву і, наче косою, пополам розбиває. Злякані коники роєм знімаються з-під трави і стрибають на всі боки. Сюрчать, галасують, мов дають звістку переднім товаришам, щоб береглися. Між ними метелики, мов лепестки розкішних квіток, носяться, грають. Десь недалеко ударив перепел: «Ховав! ховав!» — роздалося між травою і стихло… Гарячий степовий вітрець подихнув і обдав польовими пахощами — зігрітою травою, чебрецем, материнкою… Що за розкіш, що за приволля серед степу! Стихають болі пекучі, німіє туга самотня, тиха радість голубить душу, думки не думки, а якісь легкі почуття забавляють серце. Не чутно голосу людського, не примітне клопоту гіркого, а життя так і гра кругом тебе, так і б'є у свої страшенні забої. Чуєш, як воно проходить крізь тебе шелестом тихим трави, неугавним голосом коників, хававканням та підпадьомканням перепелиним… і все те якесь любе та миле, привітне та рідне… І себе почуваєш, що ти тільки мала, невеличка частина того всесвітнього життя, що так розвернулось кругом тебе і заводе голосну свою пісню… і ти почуєш, що говорить травина травині, про що сюрчить коник коникові, чого гукає перепел несамовито. То життя в йому говоре, то воно шелестить, і сюрчить, і гукає. І твоє серце зливається з тим гомоном-гуком і стиха кидається, озиваючись до його.

Так почувала себе Христя серед широкої просторості степу, серед теплого польового повітря, простуючи до розкішної деревини, з-під якої здіймався сизий димок. Чого вона туди йшла? Кого вона там стріне? Вона не питала себе і в думці не мала, а так щось невідоме, наче магнітом, тягло її туди.

І вона йшла. Ось уже їй видно, що та деревина — темно-зелена липа, товста і висока, широко розставила, мов руки, свої рясні гілки, від котрих густа тінь спускалась на землю. Ген від неї збоку купа багаття між двома сішками, і на перекладині чорніють казанки; коло їх молода дівчина з переписаним сажею лицем зігнулась і, держачи ложку в руках, знай, погляда то на той, то на другий. Сонце виткнулось з-за гілки, снопом пада на її чорну шию, незап'яту голову — вона не примічає. Зате в холодочку, обпершись спиною об липу, сидить ще не стара молодиця і, мугикаючи, корписа голкою якесь шитво. Чорнява дівчинка коло неї очей не зводить з блискучої голки, а по другий бік кучерявий хлопець спить, розвернувшись на м'якій травиці. Лице молодиці біле та повне, одяг хоч простий, та пишний, тонка сорочка штучно мережана квітками, червчата плахта з голубою попередницею. Не то що в дівчини — і сорочка товста, брудна, і тільки дві лихеньких дерги обвились кругом стану. Так і видно, що дівчина — наймичка, а молодиця — господиня. І лице її Христі якесь знайоме. Десь вона бачила, та не пригадає. Христя підійшла ще ближче.

— Гляди, Килино, не перевари, — тихим голосом обізвалася молодиця. Дівчина посунула ложку в казан, захопила щерби і, подувши разів скільки на неї, сьорбнула.

— Ще, господине, раз закипить, та й буде, — повертаючись до молодиці, сказала дівчина.

— Гляди, не перевари, щоб не прийшлося лопатки скуштувати, —