Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

– Пся крев! Погубитель ойчизни! – шипів Рущиць, метаючись по просторому покою і люто стискаючи шаблю. – Хотів би я побачити тебе в бою з козацькою ребелією[22]! Як то ти там будеш бенкетувати, холера ясна! Чи не покажеш супротивнику спини?

Їдкі слова, якими він не скупився на адресу ненависного суперника, – багача-магната, призначеного другим регіментарем за наказом самого короля та коронного гетьмана, – роздратували його ще більше. Очі дико блискали. Худе кістляве обличчя взялося червоними плямами.

Він не почув, як прочинилися двері і до покою зайшов його молодший брат ротмістр Юзеф Рущиць, теж високий, рудий, довгов’язий.

– Стасю! Прибув посланець з Білої Церкви.

– З Білої? Не може бути!

– Але то так, прошу пана! – образився брат.

Несподівана новина остудила Рущиців гнів. Адже про Білу Церкву тільки й думав ось уже який тиждень!

– Клич його швидше сюди!

До покою вступив молоденький жовнір. Стомлений, під блакитними очима – темні тіні. Брудні руки, заросле, давно не голене обличчя, вимазаний в грязюку одяг… Але тримається вільно, з гідністю.

– Ясновельможний пан Рущиць? – спитав.

– Так. Хто ти? Звідки?

– День добрий, пане регіментарю. Я єстем Єжі Богинич, посланець від коменданта Білої Церкви до вашмосці.

– Звідки це видно, що ти з Білої Церкви?

– Ось лист до вашмосці, – Богинич витягнув з кишені свічку, розламав її і видобув з середини папірець. – І ятаган… Пан комендант казав, що то давній подарунок пана регіментаря.

Обличчя Рущиця розпогодилося: він справді впізнав зброю, подаровану кілька років тому Мендрійському. Тепер не було сумніву, що перед ним посланець коменданта Білої Церкви.

Юрій Богинич відразу помітив, що лист дуже схвилював Рущиця. Сівши на дзиґлик, він розповів, що залога фортеці вже більше місяця відбиває всі штурми козаків. Та становище у фортеці зараз дуже ускладнилося. Поменшали харчові запаси, втрачено в боях більшу половину пороху та ядер… Тепер козаки вже не йдуть на відкритий штурм, як раніше, – розповідав Юрій, – а копають шанці[23] до стін, готують тарани, драбини, підвозять гармати і, напевне, спробують підвести під вали порохові міни…

– Комендант Мендрійський всю надію покладає на вас, пане регіментарю, – закінчив юнак. – Він сподівається, що ви розметаєте козацьких бунтівників і вступите переможцем у Білу Церкву!

– Прокляття! – Рущиць грюкнув кулаком по столу. – Коли б на моєму шляху були самі бунтівники!

– А що ж заважає панові регіментарю негайно рушити війська на допомогу нещасній залозі?

– Зараз пан сам дізнається! – роздратовано кинув Рущиць. – Ми поїдемо до Потоцького… Поки сідлатимуть коней, хай пан Богинич переодягнеться і приведе себе в належний порядок!..

– Але ж, пане, у мене… – Юрій безпорадно розвів руками.

– Юзеф! – гукнув регіментар. До кімнати зайшов молодший Рущиць. – Пан Богинич залишається при мені військовим товаришем. Накажи видати йому новий одяг! Та розпорядися приготувати нам коней – поїдемо на банкет…

У Лещині, в будинку місцевого шляхтича, від співів, танців та реготу здригалися стіни.

По прилеглих вулицях та подвір’ях бродили ватаги п’яних шляхтичів. Всюди стояли припнуті до тинів та дерев осідлані коні.

– Не військо, а збрід гультіпак, пся крев! – вилаявся Рущиць, піднімаючись на високий ґанок. – Коли б Палій або Самусь знали… Вони б, я певен, зуміли скористатися з такої щасливої для них нагоди!

У великій залі, куди вони зайшли, стояв ще дужчий галас, ніж на дворі. Вони зупинилися біля дверей. Ніхто не звернув на них уваги. Видно, банкет підходив до кінця. На спустошених столах – купи об’їдків, порожні пляшки, келихи, тарілки та глибокі полив’яні миски… Під стелею плавала хмара тютюнового диму… Шляхтичі сиділи хто де: одні за столами, інші – на дзиґликах попід стінами, кілька зовсім п’яних лежали мов дрова на широкій отоманці.

В кінці столу, якраз напроти вхідних дверей, у глибокому кріслі поважно сидів Яків Потоцький. Відкопиливши нижню губу, він каламутними очима дивився на п’яну ораву і в такт грайливої пісеньки помахував рукою.

Побачивши Рущиця, він застиг від подиву і відкинувся на спинку фотеля. Потім швидко підхопився і не зовсім твердою ходою пішов йому назустріч.

– Панове! – гукнув він. – До нас завітав пан регіментар! То велика честь для нас!.. Віват панові Рущицю! Віват!

– Віват! Нєх жиє! – ревнули п’яні шляхтичі.

– Прошу пана регіментаря, – Потоцький зробив широкий, підкреслено гостинний жест в напрямку спустошеного столу.

Рущиць побагровів від обурення. Він люто глянув на самовдоволене обличчя магната і, ледве стримуючи себе, глухо промовив:

– Я прибув сюди не пиячити, пане, а