Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

і їхні обладунки слабо поблискували під світлом місяця. Зі стін і веж на їхні голови сипався град каміння і стріл.

Конан уже відкрив рот, аби вилаятися зі злості, але тут картина в кришталевій кулі змінилася.

З туману випливли гостроверхі дахи палаців і виблискуючі куполи храмів — король упізнав свою власну столицю — Тарантію, у якій панував хаос.

Він бачив пойнтайнських лицарів у важких обладунках, яким доручалася охорона міста, — вони виїжджали з міської брами, а натовпи городян обсвистували їх і обсипали прокльонами. Він бачив пограбування і вбивства, бачив озброєних людей, що носили пеллійський герб на щитах, які вторгалися в будинки й вежі і господарювали на вулицях та майданах. І над усім цим нависало смагляве, викривлене гримасою тріумфу обличчя принца Арпелло Пеллійрького…

…І тут зображення в кулі сколихнулось і зникло.

— Ось, значить, як! — гірко всміхнувшись, сказав Конан. — Варто було мені відлучитися, як народ повстав!

— Не зовсім так, — поправив його Пеліас. — Твоїм підданим сказали, що ти загинув, і вони гадають, що тепер нема кому захистити їх від зовнішнього ворога і запобігти громадянській війні. Природно, вони стали на бік сильнішого, щоби уникнути жахів боротьби за владу. Пам’ятаючи про колишні розбрати, вони не довіряють пойнтайнцям, а тут під рукою саме трапився Арпелло, могутній принц, сеньйор центральних провінцій.

— Коли повернуся до Аквилонії, кину його обезголовлений труп до ями біля Вежі Зрадників, — люто прошипів Конан, скрипнувши зубами.

— Та як би ти не поспішав, Страбонус заявиться до столиці раніше від тебе, — нагадав Пеліас, — а його лицарі розграбують і спустошать дорогою все твоє королівство.

— Ти маєш рацію! — Конан метнувся по залі, як тигр у клітці. — Навіть найшвидший кінь не домчить мене в Шамар до полудня, та й там найліпше, що я зможу зробити, — загинути разом із захисниками фортеці, коли місто впаде, а воно впаде не пізніше ніж за двійко днів. Від Шамара до Тарантії п’ять днів їзди — перш ніж я зберу армію, Страбонус уже стоятиме біля брами столиці. І я дам свою голову рубати — почувши про мою загибель, усі проклятущі барони розбіглися по своїх маєтках. А оскільки народ вигнав Троцеро з його пойнтайнцями, у місті не залишилося нікого, хто зважився б перешкодити Арпелло захопити трон… і скарбницю. За підтримку Страбонуса він стане його полоненим, а потім, вибравши слушну мить, підніме проти нього повстання. Барони відмовлять йому в підтримці, і це послужить Страбонусу приводом цілком достатнім, аби остаточно прибрати до рук моє королівство. О Кроме, Іміре і Сете! Аби мені крила, я блискавицею майнув би в Тарантію!

Пеліас, що сидів за столом, неуважно постукував кінчиками пальців по нефритовій кришці і, здавалося, не чув нарікань Конана, повністю поринувши в свої думки. Та несподівано стукіт урвався, чорнокнижник різко підвівся і жестом запропонував кімерійцю йти за ним. Вони вийшли з кімнати й піднялися мармуровими сходами. За якусь мить вони вже стояли на фортечній стіні, між її зазублинами біля найвищої вежі.

Сильний вітер куйовдив чорну гриву Конана, унизу миготіли вогники Хоршеміша, що здавалися навіть більш далекими, ніж зорі над головами мага й короля. Пеліас, який, схоже, все ще думав про щось своє, нарешті заговорив:

— Світ живих істот, — сказав він, — значно багатший і складніший, аніж думають про нього люди. Навіть високо в неоесах вирує життя, невідоме простим смертним… Проте той, кому доступне Знання, може, користуючись певними знаками й заклинаннями, отримати звідти допомогу… Дивися і нічого не бійся!

Маг простер руки до неба і видав дивний довгий клич, що вп’явся, здавалося, у простір. Звук відлітав усе далі й далі, поступово слабшаючи. Запанувала тиша, аж раптом почулося слабке лопотіння крил, і з боку зірок випірнуло з мороку щось, схоже на величезного кажана, і сіло поряд із плечем Конана на зазублину стіни.

Сторопілий Конан здивувався небаченому розмаху гігантських крил істоти, що спокійно дивилася на нього величезними круглими очима.

— Сідай на нього, — сказав Пеліас. — Ти прилетиш у Тарантію ще до світанку.

— О Кроме! — пробурмотів Конан. — Чи ж це не сон? Можливо, я сплю зараз у своєму ліжку в королівському палаці і бачу жахливий сон? А як же ти? Я ж не можу залишити тебе тут самого, серед стількох ворогів.

— Про мене не турбуйся, — запевнив Пеліас. — Удосвіта жителі Хоршеміша дізнаються, що у них вже новий повелитель. Прийми без побоювання те, що тобі послали боги, незабаром ми зустрінемося на рівнині біля Шамара. Лети!

Конан обережно сів на ороговілу спину й обхопив руками вигнуту шию, все ще не вірячи тому, що це відбувається наяву.

Чорна істота розпрямила крила і з шумом злетіла в повітря. Король подивився вниз і відчув запаморочення — під ним миготіли, віддаляючись зі скаженою швидкістю, вогники Хоршеміша, за якусь мить вони зникли, і лише зоряне небо над головою нагадувало Конану про те, що він швидше за будь-якого скакуна мчить на північний захід — до Тарантії.

4

Вулиці Тарантії були заповнені натовпами народу. Люди з переколеними люттю обличчями гнівно вимахували бердишами й списами, над головами знавіснілих городян підносився цілий ліс міцно стиснутих кулаків.

Займався ранок наступного дня після битви біля Шамара, і події розвивалися так швидко, що в усіх голова йшла обертом. Вже через кілька годин після битви звістка про поразку і смерть Конана, доставлена відомим лише Тзота-ланті способом, сколихнула столицю. Барони поспішно залишили місто. Підганяючи коней, вони мчали у свої маєтки, аби не допустити їх пограбування жадібними до чужого багатства сусідами. Добре налагоджене Конаном ділове й повсякденне життя городян розлагодилося, банкіри і купці зі страхом чекали повернення колишніх порядків. Народ вимагав обрання нового короля, який захистив би країну від зовнішнього ворога і приструнив аристократів, що розперезалися. Граф Троцеро, залишений колишнім королем як намісник у столиці, намагався заспокоїти знавіснілий натовп, але городяни пам’ятали, що це саме він під час громадянської війни кілька років тому штурмом узяв місто і влаштував криваву бійню його захисникам. На всіх перехрестях кричали, що граф зрадив короля і збирається знову пограбувати місто. Користуючись плутаниною і загальним замішанням, наймані солдати розпочали грабунки, викидаючи з крамниць переляканих купців і ґвалтуючи жінок.

Троцеро вогнем і мечем обрушився на грабіжників, заслав вулиці їхніми трупами, загнав до казарм тих, хто залишився в живих, і арештував ватажків. Але це мало допомогло, юрмища на вулицях лише збільшилися. Поширювалися чутки, що Троцеро навмисне розв’язав грабунки, аби власноруч потім придушити їх і залякати таким чином городян.

Принц Арпелло з’явився до