Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

Шадизара, яка заснула поблизу руїн на пагорбі Дагота і прокинулася в обіймах чорного демона. Говорять, що в результаті такого протиприродного союзу і народилася та проклята тварюка, яку називають Тзота-ланті…

Зненацька Конан голосно скрикнув і відскочив назад, тягнучи за собою Пеліаса. Просто перед ними випірнуло з мороку біле тіло Сатхи, величезні очі змії палали одвічною ненавистю до всього живого. Конан напружився, готуючись до стрибка, він збирався ввіткнути догораючий смолоскипу зміїну пащу і спробувати вирішити справу одним-єдиним ударом меча, розуміючи, що змоги завдати другого удару в нього вже не буде.

Та змія не звертала на нього жодної уваги: вона невідривно дивилася через його плече на Пеліаса, який спокійно стояв, схрестивши на грудях руки, й посміхався.

Поступово ненависть в її лютих жовтих очах почала згасати і змінилася панічним страхом — Конан уперше бачив подібний вираз в очах рептилії. Величезна змія різко зігнулася, відскочила назад і зникла в мороці коридору.

— Що вона побачила таке страшне? — запитав Конан, неспокійно позираючи на свого супутника.

— Істоти, покриті лускою, бачать те, що проходить повз очі звичайних смертних, — загадково відповів Пеліас. — Ти бачиш мою тілесну оболонку, вона ж бачить голу душу.

Конан відчув, як його тіло пройняв мороз, коли він подумав про те, що поряд із ним стоїть, певне, зовсім не людина, а тварюка родом з пекла, котра лише вдає людину. Він серйозно задумувався над тим, чи не встромити йому меч у спину мага, що йде попереду, поки це ще можливо, коли вони підійшли до ґрат, стержні яких здавалися чорними у світлі смолоскипів, що горіли зовні. Мертвий Шукелі напівсидів-напівстояв, навалившись на ґрати, біля його ніг розпливлася величезна калюжа крові.

— Присягаюся алебастровими стегнами Іштар, я знаю нашого воротаря! — вигукнув весело Пеліас. — Це ж не хто інший, як сам благородний Шукелі, який вішав за ноги моїх учнів і здирав з них шкіру, заливаючись радісним сміхом! Ти спиш, Шукелі? Чому ти сидиш тут і жирне твоє черево плоске, як у випотрошеної свині?

— Він мертвий, — пробурмотів Конан.

— Живий він чи мертвий, а ґрати нам відчинить, — сказав, сміючись, Пеліас. Він сильно плеснув у долоні й крикнув:

— Устань, Шукелі! Повернися з пекла, піднімися зі скривавлених плит і відчини ґрати своїм господарям! Уставай, я тобі кажу!

Під склепінням камери прозвучав несамовитий стогін. Волосся Конана стало сторч, він відчув, що його спиною стікають цілі струмки крижаного поту.

Євнух здригнувся і незграбно піднявся, чіпляючись за стрижні ґрат пухкими руками. Безжальний сміх Пеліаса, гострий, немов лезо обсидіанового кинджала, вторував його невпевненим рухам. Конан, побачивши це, остаточно злякався, і коліна підігнулися: очі трупа, широко розкриті, були порожні й мертві, з розпоротого черева до самої землі звисали нутрощі, довгі кишки плуталися в ногах Шукелі, коли він, рухаючись немов сомнамбула, йшов до запору ґрат. Конан подумав був, що євнух якимсь чудом вижив, але тепер сумніватися не доводилося — він був мертвий, і мертвий давно.

Пеліас спокійно переступив через поріг. Конан, обливаючись потом, поспішив за ним, прагнучи триматися на відстані від страшної постаті, що чіплялася за напіввідчинені ґрати.

Маг навіть не поглянув на Шукелі, Конан же ледве стримав блювоту. Зробивши півдюжини кроків, варвар почув за спиною глухий удар і машинально озирнувся — труп євнуха лежав нерухомо біля так само напіввідчинених ґрат.

— Виконав своє завдання і повернувся в пекло, — люб’язно пояснив Пеліас, із ввічливості вдаючи, що не помічає тремтіння, яке потрясало тіло короля.

Вони піднялися довгими сходами, і маг відчинив бронзові двері, прикрашені людським черепом. Конан перехопив меч зручніше, чекаючи нападу варти, але в цитаделі панувала тиша. Пройшовши чорним коридором, вони зайшли до наступного — наповненого ароматним димом, що клубочився із золотих кадил. Там теж було порожньо.

— Рабині і сторожа мешкають в іншому крилі цитаделі, — кинув байдуже Пеліас. — Сьогодні, коли немає їхнього хазяїна, вони, швидше за все, сплять покотом, упившись вином чи соком лотоса.

Конан визирнув із великого стрілчастого вікна із шибками в позолочених рамах і вилаявся, несподівано побачивши гранатове небо, усипане зорями. Його кинули в підземелля з першим промінням сонця, а вже стояла глуха ніч — він і не уявляв собі, що пробув там так довго. І лише тепер він відчув спрагу і звірячий голод.

Пеліас провів його до зали з позолоченими склепіннями й підлогою, оздобленою срібною чеканкою. Стіни з ляпіс-лазурі різко контрастували з чорним гранітом різьблених порталів. Маг, полегшено зітхнувши, упав на затягнуте шовковим покривалом ложе.

— Нарешті знову золото й шовк! — сказав він. — Тзота запевняє, що зневажає тілесну насолоду, але ж він напівдемон, а я людина і, незважаючи на свої таємні знання і могутність, люблю зручність, добру їжу й напої. На цьому, до речі, і спіймав мене Тзота: скрутив, коли я спав, випивши над міру. Ні, вино — це справжнє прокляття, присягаюся Іштар: варто мені було про нього згадати, воно вже стоїть на столі! Прошу тебе, друже, налий мені келих… Ой ні, пробачте мені, Ваша Величносте, я забув, що маю справу з королем, — зараз я вас сам обслужу…

— До демонів церемонії, — пробурчав Конан, наповнив кришталевий келих вином і подав його Пеліасу, сам же підніс шийку глека до рота і зробив перший ковток. Обидва — і Конан і маг — зітхнули з полегшенням.

— Цей пес знається на винах, — зауважив Конан, витираючи губи ребром долоні. — Та, присягаюся Кромом, Пеліасе, нам не варто сидіти тут і чекати, поки варта прокинеться й візьметься різати нам глотки.

— Нічого не бійся, друже, — спокійно відповів Пеліас. — До речі, ти не хочеш подивитися, що там діється в Страбонуса?

Блакитні іскри посипалися з очей Конана, і він стиснув руків’я меча так міцно, що побіліли кісточки пальців.

— Хай він мені тільки трапиться! — гарикнув кімерієць.

Пеліас посміхнувся і зняв зі столика з чорного дерева велику кришталеву кулю.

— Це магічний кристал Тзота-ланті. Дитяча забавка, але вельми корисна, коли не вистачає часу на більш серйозні чари. Погляньте, Ваша Величносте.

Він знову поклав кулю на столик поряд з Конаном. Король удивився в туманну глибину кристала, мла поступово розійшлася, і раптом усередині почали з’являтися чіткі образи. Конан одразу ж упізнав знайомий пейзаж: обширну рівнину, що спускалася до широкої звивистої річки, лабіринт невисоких пагорбів за нею, місто, що зводилося на північному березі, його міцні й високі стіни, оточені ровом.

— О Кроме! Це ж Шамар! Собаки обложили його! Загарбники вже переправилися через річку, їхні намети стояли

у вузькій долині між містом і пагорбами. Воїни штурмували стіни,