Стефані Маєр - Світанок

— Ось.

— Ах, Белло, вам не обов’язково було сплачувати всю суму просто зараз. Зазвичай ви платите половину, а другу половину — після виконання замовлення.

Я слабко всміхнулася.

— Але я довіряю вам, Джею. Крім того, потому як я отримаю документи, ви дістанете премію — в тому ж розмірі.

— Нема потреби, запевняю вас.

— Не хвилюйтеся, — (я вже не могла забрати гроші назад). — Отож зустрінемося наступного тижня тут о тій самій порі?

Він болісно поглянув на мене:

— Взагалі-то я віддаю перевагу, коли йдеться про такі справи, місцям, які не пов’язані з моїми різноманітними роботами.

— Певна річ. Я чиню зараз не зовсім так, як ви очікували.

— Я вже звик, що від родини Калленів варто очікувати будь-чого, — він скривився, але зовсім скоро опанував вираз свого обличчя. — Може, зустрінемося за тиждень о восьмій годині в «Пацифіко»? Це на озері Юніон, і до речі, там подають вишукані страви.

— Чудово.

Я, щоправда, не збиралася приєднуватися до його вечері. А якби схотіла, навряд чи йому б це сподобалося.

Я звелася на рівні ноги й іще раз потиснула йому руку. Цього разу він не здригнувся. Але на обличчі його ясно читалась якась нова тривога. Губи його були стяті, а спина напружена.

— Може, ви боїтеся, що не впораєтеся в строк? — запитала я.

— Що? — поглянув він на мене, заскочений моїм запитанням зненацька. — В строк? О ні, тут нема чого хвилюватися. Я обов’язково зроблю потрібні вам документи вчасно.

Було б непогано, якби Едвард стояв поряд — тоді б я напевно дізналася, чим же насправді так переймається Джей. Я зітхнула. Те, що в мене з’явилися секрети від Едварда, вже само було погано; а те, що мені зараз довелося з ним розлучитися, було взагалі нестерпно.

— Побачимося за тиждень.

РОЗДІЛ 34. ЗАЯВИ

Я вчула музику, перш ніж вилізла з машини. Едвард не сідав за піаніно з того вечора, коли поїхала Аліса. Захряснувши дверцята, я розрізнила музичний перехід, а тоді полилася моя колискова. Едвард ласкаво просив мене додому.

Повільно й обережно я витягнула з машини Ренесму, яка міцно спала, адже ми провели поза домівкою цілий день. Джейкоб залишився з Чарлі — сказав, що Сью підвезе його додому. Цікаво, чи то він намагався забити свою голову всілякими думками, які б витіснили загадку про вираз мого обличчя, коли я переступила поріг будинку Чарлі?

Тепер, повільно наближаючись до домівки Калленів, я усвідомила, що ще зранку поділяла надію та піднесення, які майже видимою аурою витали над великим білим будинком. Але тепер ці почуття були мені чужими.

Мені закортіло розплакатися, щойно я почула пісню, яку награвав для мене Едвард. Але я тримала себе в руках. Не хотіла, щоб він що-небудь запідозрив. У його голові я не полишу для Аро жодної зачіпки, якщо це залежатиме від мене.

Едвард озирнувся й усміхнувся до мене, коли я перетнула поріг, але й далі награвав.

— Ласкаво просимо додому, — мовив він, наче сьогодні був зовсім звичайний день. Наче в будинку не зібралося дванадцять вурдалаків, заклопотаних різноманітними справами, а ще дюжина не розбрелася околицею. — Гарно сьогодні провели час із Чарлі?

— Так. Вибач, що нас не було так довго. Я трохи побігала крамницями, купуючи подарунки для Ренесми. Знаю, ми навряд чи бучно святкуватимемо, але… — я знизала плечима.

Куточки Едвардових вуст опустилися. Він урвав гру та крутнувся на стільці, обернувшись до мене всім тілом. Поклав мені руку на талію та притягнув мене ближче.

— Я ще про це зовсім не думав. Якщо ти хочеш, щоб ми влаштували свято…

— Ні, — обірвала я його. Внутрішньо я здригнулася на саму думку, що мені довелося б удавати більше оптимізму, ніж я силкувалася виявляти зараз. — Просто не хотіла, щоб свято минулося для неї зовсім без подарунків.

— Можна поглянути?

— Як схочеш. Це дрібничка.

Ренесма спала без задніх ніг, тихенько похропуючи мені в шию. Я їй заздрила. Було б непогано втекти від реальності — хоча б на декілька годин.

Я обережно намацала в сумочці оксамитову торбинку для коштовностей — так щоб не відкривати сумки до кінця, аби Едвард не побачив, скільки там у мене готівки.

— Я проїжджала повз, і око моє зачепилося за цю штучку у вітрині антикварної крамниці.

Я витрусила маленький золотий медальйон йому в долоню. Він був кругленький, і по краю мав викарбуваний орнамент — виноградну лозу. Едвард натиснув на крихітний замочок, і віко відскочило. Тут було місце для невеличкої світлини, а навпроти був напис французькою.

— Ти знаєш, що тут написано? — спитав він зміненим голосом — якимсь притихлим.

— Власник крамнички сказав, там написано щось на взірець «понад власне життя». Так чи ні?

— Так, усе вірно.

Він поглянув на мене — і в очах читалося питання. На мить я зустрілася з ним поглядом, а тоді вдала, наче мою увагу відвернув телевізор.

— Сподіваюся, їй сподобається, — пробурмотіла я.

— Звісно, сподобається, — легко погодився він, буденно, і я була певна, що з цієї секунди він знав: я щось від нього приховую. І ще я була певна, він досі й не здогадується, про що йдеться.

— Віднесімо її додому, — запропонував він, зводячись на ноги і пригортаючи мене за плечі.

Я повагалася.

— Що таке? — з притиском запитав він.

— Я хотіла трохи потренуватися з Емметом…

Цілий день я витратила на свою життєво важливу справу і почувалася так, наче відстала від графіку.

Еммет, який сидів на канапі поряд із Розалію і тримав у руках дистанційне управління, звів голову й очікувально вищирився.

— Чудово. Ліс давно пора прорідити.

Едвард хмуро поглянув спершу на Еммета, а тоді на мене.

— На це й завтра буде доволі часу, — мовив він.

— Не сміши мене, — вибухнула я. — У нас просто не може бути «доволі часу». Такий вислів у минулому. Мені слід багато чому навчитися, і…

Він урвав мене:

— Завтра.

І вираз його обличчя був таким, що навіть Еммет не сперечався.

Дивна річ, як важко мені було знову повернутися до рутини звичного життя — хоча насправді для мене воно ще не було звичним. Але, позбавлена і того крихітного проблиску надії, який я леліяла, я зовсім розкисла.

Я намагалася думати тільки про хороше. Були великі шанси на те, що дочка моя виживе, а з нею і Джейкоб. Наша маленька команда має триматися до кінця, якщо ми хочемо дати можливість Джейкобу та Ренесмі втекти. Так, стратегія, розроблена Алісою, мала шанси на успіх, тільки якщо ми готові до