Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

Мальман сказав недбало:

— Такі рішення має ухвалювати керівництво.

Абдул похитав головою:

— Не можна зволікати. Вони знайдуть передавач, коли почнуть відкривати мішки з кокаїном. Можливо, це вже сталося, та коли ні й нам пощастило, це однаково лише питання часу. Я хочу завтра ж вирушити у Францію.

— Я не можу дати дозволу на таке.

— А я і не прошу. Мій наказ це передбачає. Якщо ж помиляюся, мене відкличуть із Франції. Але я туди поїду.

Мальман тільки знизав плечима, здаючись. Тамара спитала:

— Абдуле, ми можемо якось допомогти вам?

— Так.

Перейшли до делікатної частини, проте він заздалегідь обміркував, як саме висловить своє прохання.

Поплескав по кишенях у пошуках ручки, аж тут згадав, що вже давно не носить її із собою.

— Можна мені, будь ласка, аркуш паперу й олівець? — Поки Мальман шукав, Абдул продовжив: — Разом зі мною з Гуфри втекло двоє інших бранців: мати з дитиною — нелегальні мігранти. Я використовував їх для прикриття, видаючи за свою сім’ю. Це чудова легенда, тож я б хотів і далі скористатися нею.

— Ідея справді непогана, — погодилась Тамара.

Мальман приніс олівець і папір. Абдул записав: «Кія Хаддад, Наджі Хаддад» і додав дати народження. Відтак промовив:

— Мені потрібні справжні французькі паспорти для них.

Як і в кожній секретній службі світу, в ГДЗБ могли зробити паспорт будь-кому.

Глянувши на написане, Тамара запитала:

— У них ваше прізвище?

— Ми вдаємо сім’ю, — нагадав їй Абдул.

— А, так, звісно, — промовила Тамара, та Абдул бачив, що вона про все здогадалася.

Мальман, якому Абдулів план вочевидь не подобався, сказав:

— Мені потрібні фотографії.

З кишені піджака Абдул видобув дві смужки зі знімками, зробленими в туристичній агенції, й поклав на стіл.

Тамара вигукнула:

— О! Це ж та жінка з озера Чад! А я ще думаю: таке знайоме ім’я. — Пояснила Мальману: — Ми познайомилися з нею в Чаді. Вона розпитувала про життя в Європі, і я ще радила їй не довіряти контрабандистам.

Абдул додав:

— То була слушна порада. Бо вони забрали в неї гроші й завезли у табір для рабів у Лівії.

Дещо глузливо Мальман запитав:

— Ви з нею зблизилися?

Абдул промовчав.

Тамара роздивлялася знімки.

— Така вродлива. Пригадую, як одразу зауважила це.

Звичайно, всі вони одразу запідозрили роман між ним та Кією. Абдул навіть не намагався нічого пояснити. Хай собі думають, що хочуть.

Тамара стала на його бік. Обернувшись до Мальмана, сказала:

— Скільки часу знадобиться вам на отримання паспортів, приблизно година?

Мальман завагався. Він вважав, що спочатку Абдул має повернутися в Нджамену і все розповісти. Та після всього, що той зробив, було важко йому відмовити. На це, власне, й розраховував Абдул.

Урешті здавшись, Мальман знизав плечима і відповів:

— Дві години.

Абдул приховав радість. Твердо, неначе саме цього він і очікував, Абдул передав Мальману одну з візитівок готелю.

— Прошу занести їх мені.

— Звісно.

За кілька хвилин Абдул вийшов із будівлі. Зупинив таксі й дав водієві адресу туристичної агенції, в якій був раніше. Дорогою думав про те, що зробив. Тепер він зобов’язаний доправити Кію та Наджі у Францію. Її мрія здійсниться. А як же він? Які його плани? Очевидно, про те саме думає й вона. Він усіляко відтягував мить, коли доведеться визначатися: заспокоював себе тим, що спершу треба дізнатися реакцію ЦРУ та ГДЗБ. Тепер же він отримав їхнє добро, тому причин уникати відповіді не залишилося.

Коли вони добудуться до Франції та Кія з Наджі влаштуються там, він попрощається з ними, повернеться додому, в США, і більше ніколи їх не побачить? Але ця думка чомусь гнітила. Пригадав, як вони обідали всі разом і як добре йому було. Коли востаннє він почувався потрібним, задоволеним тим, що робить? Напевно, тільки тепер.

Таксі зупинилося, й Абдул зайшов в агенцію. За столом сиділа та сама жінка в діловому одязі, яка запам’ятала його ще зранку. Спершу глянула на нього роздратовано, може, подумала, що коли він заявився сюди без дружини, то буде чіплятися. Та він заспокійливо їй усміхнувся.

— Мені потрібно в Ніццу, — сказав. — Три квитки в один бік, будь ласка.

Розділ тридцять шостий

О сьомій ранку понад круглим озером урядового комплексу Джон-наньхай дув колючий вітер. Чан Кай вийшов із машини й защеб-нув пальто, рятуючись від холоду.

На нього чекала зустріч із президентом, але в думках була Тін. Минулого вечора вона запитала про війну, і він відповів, що головні держави не допустять ескалації. Втім, сам не зовсім вірив сказаному, і вона це відчула. Коли лягли, міцно тримали одне одного в обіймах. Урешті покохалися з гірким відчуттям, що це може бути востаннє.

Цілу ніч він пролежав без сну. Ще в юності намагався з’ясувати, кому ж по-справжньому належить влада: президентові, головнокомандувачу, членам Політбюро? Чи американцям: голові Білого дому, ЗМІ та мільярдерам? Із часом збагнув, що всі вони мали власні обмеження. Американський президент залежить від громадської думки, китайський — від Компартії. Мільярдерам потрібно заробляти, а генералам — перемагати. Влада не зосереджувалася в одному центрі, а ширилася владною мережею, групою провідних людей та установ, яких не об’єднувала жодна спільна мета, тому всі гнули своєї.

І він був ланкою цієї системи. Хоч що станеться, він також буде винним.

Лежачи в ліжку й слухаючи шурхіт шин на шосе, Кай міркував, що може вдіяти в цій ситуації, як не дати корейській кризі перерости в глобальну катастрофу. Він мусив зробити все, щоб Тін, її мати, його власні батьки не загинули від бомб, уламків, завалів і вбивчої радіації.

Ця думка не давала йому заснути.

Нині ж, зачиняючи дверцята машини й натягуючи на голову капюшон, він побачив двох людей, що спинами до нього стояли біля води, споглядаючи холодне сіре озеро. Упізнав фігуру батька, Чан Дзяньдзюня: загорнувшись у чорне пальто, він стояв непорушно, ніби пам’ятник, тільки димів сигаретою. Його компаньйоном був, либонь, генерал Хван, який, попри холод, мерз у військовому плащі, занадто суворий, щоб замотувати шарф. «Отже, стара гвардія вже тут», — подумав Кай.

Підійшов до них, але вони не зауважили його кроків, імовірно, через вітер, і він устиг почути Хвана:

— Хочуть американці війни — буде їм війна.

— Найбільше мистецтво війни — здолати ворога без бою, —