Хорхе Луїс Борхес - Алеф. Прозові твори

(«Афоризми і максими») порівнює історію з калейдоскопом, в якому відбувається зміна не скалок скла, а фігур, з вічною та химерною трагікомедією, в якій змінюються ролі та маски, а не актори. Таке ж відчуття того, що світ — це проекція нашої душі і що всесвітня історія існує в кожній людині, спонукало Емерсона написати поему під назвою «History».

Щодо фантазії про знищення минулого, не знаю, чи варто нагадувати, що виникла вона в Китаї за три століття до Христа. Але доля її виявилася примхливою. Герберт Алан Джайлс пише: «Міністр Лі Су запропонував, щоб історія розпочиналася з нового монарха, котрий прийняв титул Першого імператора. Щоб відкинути марні претензії на родовитість, було віддано наказ конфіскувати та спалити всі книги, крім тих, де йшлося про землеробство, медицину та астрологію. Тих, хто ховав книги, таврували розпеченим залізом і змушували працювати на будівництві Великого Муру. Загинуло багато цінних творів; самовідданості та мужності скромних або невідомих освічених людей завдячують нащадки збереженням учення Конфуція. За порушення наказу імператора було страчено стільки письменників, що взимку на місці їхнього поховання, кажуть, виросли дині». В Англії в середині XVII століття серед пуритан, предків Готорна, виникла та ж сама ідея. «На одному із засідань скликаного Кромвелем народного парламенту, — зазначає Семюел Джонсон, — усерйоз було запропоновано спалити архіви лондонського Тауера, щоб знищити пам’ять про все, що було в минулому, і розпочати плин життя спочатку». Отже пропозиція знищити минуле вже виникала в минулому. І — парадоксальним чином — це є одним із доказів того, що минуле неможливо знищити. Минуле незнищенне; рано чи пізно все повторюється, і одним із повторень є намір знищити минуле.

Як і Стівенсона, також нащадка пуритан, Готорна ніколи не полишало відчуття, що праця письменника — це щось легковажне або, гірше того, гріховне. У передмові до «Червоної літери» він уявляє, буцімто тіні його предків дивляться на нього, коли він пише свій роман. Пасаж цікавий. «Що це він робить? — запитує одна старезна тінь у інших. — Він пише книгу оповідань! Хіба це заняття, хіба це спосіб славити Господа або приносити користь людям, своїм сучасникам? Краще б цей відлюдько був скрипалем». Пасаж цікавий, бо містить певне зізнання й відбиває внутрішнє сум’яття. До того ж він відбиває давню суперечку між етикою та естетикою або, якщо завгодно, між теологією та естетикою. Одне з найперших свідчень цієї суперечки міститься у Святому Письмі, яке забороняє людям поклонятися бовванам. Інше належить Платону, котрий у десятій книзі «Республіки» розмірковує таким чином: «Бог створює архетип (первісну ідею) стола; столяр — його подобу». Ще одне належить Магометові, котрий проголосив, що кожне зображення живої істоти постане перед Всевишнім у день Страшного суду. Ангели накажуть ремісникові оживити зображення; тому це не вдасться, і його на якийсь час скинуть у Пекло. Деякі мусульманські богослови стверджують, нібито заборонені тільки ті зображення, що відкидають тінь (скульптури)… Про Плотіна розповідають, буцімто він мало не соромився того, що живе в певному тілі, і не дозволяв скульпторам увічнити свої риси. Один приятель якось попросив, аби той дозволив зробити свій портрет; Плотін відповів: «Досить із мене того, що я мушу волочити цю подобу, в якій ув’язнила мене природа. Невже я дозволю увічнити подобу цієї подоби?»

Натанієл Готорн розв’язав цю задачу (насправді не уявну) відомим нам способом; він писав напучення та притчі; робив або намагався зробити мистецтво функцією сумління. Щоб бути конкретними, наведемо лише один приклад: роман «The House of the Seven Gables» («Будинок на сім фронтонів»), який прагне довести, що зло, скоєне в одному поколінні, триває в наступних поколіннях як своєрідний первородний гріх. Ендрю Ленґ співставив цей роман з романами Еміля Золя або з теорією романів Еміля Золя; не знаю, який сенс у зближенні цих суперечних імен, хіба що викликати миттєве здивування. Те, що Готорн мав або припускав наміри морального характеру, не шкодить, не може зашкодити його творам. Протягом мого життя, присвяченого більше читанню, ніж життю, я багато разів переконувався, що літературні наміри та теорії — це всього-на-всього стимули, і завершений твір зазвичай їх не враховує або й суперечить їм. Якщо в авторі щось таке є, жодний намір, хоч яким би незначним чи хибним він був, не зможе завдати його творові непоправної шкоди. Автора можуть змагати безглузді забобони, а проте його твір, якщо він самобутній, якщо відбиває самобутнє бачення світу, не може бути абсурдним. 1916 року романісти Англії та Франції гадали (або гадали, що гадали), нібито всі німці — дияволи; однак у своїх романах вони змальовували їх людьми. У Готорна первісне бачення завжди було правдивим; фальш, ймовірна фальш містилась у моралі, яку він додавав у останньому абзаці, або в персонажах, яких вигадував, щоб цю мораль викласти. Персонажі «Червоної літери» — особливо Естер Прін, героїня — більш вільні, більш автономні, ніж персонажі інших його творів; зазвичай вони схожі на мешканців більшості романів і не нагадують трохи замасковані проекції самого Готорна. Ця об’єктивність, ця відносна й часткова об’єктивність, можливо, спричинилася до того, що два такі проникливі (і такі відмінні між собою) письменники, як Генрі Джеймс і Людвіґ Левісон{592}, дійшли висновку, що «Червона літера» — найкращий твір Готорна, його неперевершений шедевр. Я наважусь не погодитися з цими авторитетами. Той, хто прагне об’єктивності, нехай шукає її у Джозефа Конрада або в Толстого; а той, хто шукає своєрідний дух Натанієла Готорна, знайде його не стільки в трудомістких романах, скільки на якійсь другорядній сторінці чи в скромних і зворушливих оповіданнях. Я не дуже знаю, як обґрунтувати мій відступ від узвичаєної думки; у трьох американських романах і в «Мармуровому фавні» я лише бачу низку ситуацій, пов’язаних між собою з професійною майстерністю, щоб зворушити читача, а не спонтанний і яскравий спалах фантазії. Фантазія (повторюю) була творцем загального сюжету й відступів, але не зв’язку між епізодами і не психології — адже треба дати цьому якусь назву — дійових осіб.

Джонсон зазначив, що жодному письменникові не подобається завдячувати чимось своїм сучасникам; Готорн по можливості їх уникав. Мабуть, він мав рацію; мабуть, наші сучасники — завжди — надто схожі на нас, і той, хто шукає новизни, швидше знайде її у давніх авторів. Як стверджують біографи Готорна, він не читав Де Квінсі, не читав Кітса, не читав Віктора Гюґо, які також не читали одні одних. Ґруссак не міг припустити, що якийсь американець може бути оригінальним; у Готорна він виявив «помітний вплив Гофмана»; думка, що,