Ахмед Салман Рушді - Джозеф Антон

забрав уряд штату Гімачал-Прадеш. Коли ж про це дізналися в Лондоні, то «Дейлі мейл» опублікувала передовицю, в якій запропонувала зібрати для нього гроші на дорогу, якщо йому раптом захочеться жити в Солані, бо так буде значно дешевше, ніж продовжувати платити за його безпеку в Англії. Якби якомусь іншому індійському іммігрантові у Британії сказали повертатися туди, звідки він приїхав, то це вважалося б расизмом, однак ось цьому конкретному імміґран-тові, мабуть, можна казати все, що заманеться.

У кінці червня поїхав до Норвегії й обійняв Вільяма Нюґора, який, хоча й повільно, проте одужував від отриманих ран. У липні написав перший відкритий лист до опальної бангладеської письменниці Тасліми Насрін й опублікував у берлінській «Ді таґецайтунґ». Після нього те ж саме зробили Маріо Варґас Льоса, Мілан Кундера, Чеслав Мілош і багато інших. 7 серпня фетві виповнилося дві тисячі днів. 9 серпня Тасліма Насрін за сприяння Ґабі Ґлайхмана зі шведського ПЕН-клубу прибула до Стокгольма, і шведський уряд надав їй політичний притулок. Дев’ять днів потому її удостоїли премії імени Курта Тухольскі. Тож вона опинилася в безпеці, хоч і у вигнанні; позбавлена рідної мови, країни й культури, проте жива. «Вигнання, — написав він у «Сатанинських віршах» — це мрія про славне повернення». Він писав про вигнання схожого на Хомейні імама, проте сюжет ударив буме-ранґом і стосувався тепер його автора, а також Тасліми. Він не міг повернутися до Індії, а Тасліма не могла повернутися до Бангладеш; вони могли тільки мріяти про це.

Повільно й обережно влаштував кількатижневу втечу. Він, Елізабет і Зафар нічним поїздом поїхали до Шотландії, де на них вже чекали автомобілі з охороною, що виїхали туди напередодні. На маленькому приватному острові Ериска поблизу Обана стояв тихий готель, і вони провели там тиждень, займаючись тим, чим зазвичай займаються на відпочинку — прогулянки по острову, стрільба по глиняних голубах, міні ґольф, — і все це їм видалося невимовною розкішшю. Побували на острові Айона, й на цвинтарі, де спочивали давні королі Шотландії — де й сам Макбет похований, — побачили зовсім свіжу могилу, з вогкою землею, у якій віднедавна лежав лідер лейбористської партії Джон Сміт. Він став біля могили і низько схилив голову.

Після Шотландії настав час для справжньої втечі. Елізабет і Зафар вилетіли з Лондона до Нью-Йорка. Йому ж укотре довелося діставатися туди манівцями. Спочатку полетів до Осло, трохи почекав, сів на рейс «Скандинавських авіаліній» до міжнародного аеропорту Кеннеді й прибув туди у страшенну зливу. Американці попросили його залишатися на борту літака, допоки не вийдуть усі пасажири, відтак до нього піднялися офіційні працівники, й він пройшов усі необхідні імміґраційні формальності. Прямо від літака повезли його до місця заздалегідь домовленої зустрічі з Ендрю Вайлі. Він сів у авто Ендрю — тож світ безпеки відступив, випустивши його на волю. Ніхто не просив охорони, ніхто не пропонував її і не наполягав на ній.

Свобода! Свобода! Він почувався на сто фунтів легшим, хотілося співати. Зафар з Елізабет чекали на нього в Ендрю; того вечора до нього також заглянули Пол Остер і Сірі Густведт, Сьюзен Зонтаґ і Девід Ріфф; всі аж не вірили своїм очам, коли побачили його без кайданів. Потім він узяв Елізабет і Зафара політати на гвинтокрилі над містом разом з Ендрю, й Елізабет і Ендрю від страху аж ойкали -Ендрю голосно, Елізабет тихо — весь час. Після такої розваги вони взяли в компанії «Гертц» авто на прокат. На круглому рожевому обличчі білявки з «Гертц» на ймення Дебі нічого так і не промайнуло, коли вона на комп’ютері друкувала його прізвище та ім’я. Відтак вони мали власний «лінкольн-таун-кар»! Почувався як той хлопчак із ключами до крамниці іграшок. Потім вони пішли пообідати з Ерролом Макдональдом з видавництва «Рендом хаус» і Джеєм Макінерні. Все видавалося дуже зворушливим. Ось і Віллі Нельсон! І Метью Модайн! Метрдотель мав дещо стурбований вигляд, але байдуже! Зафар, якому тепер минуло п’ятнадцять років, був просто в ударі. Джей ставився до нього вже як до дорослого, говорив з ним про дівчат, і Зафарові це подобалося. Ліг він спати всміхаючись і прокинувся з тією ж усмішкою.

Потім вони поїхали до Казеновії, штат Нью-Йорк, до Майкла і Валері Геррів. Їм у всіх подробицях розповіли, як туди дістатися, проте він для певности все ж таки зателефонував Майклові. «Я тільки одного не знаю, як виїхати з Нью-Йорка». Витримавши ідеальну паузу комедійного актора, Майкл повільно промовив: «Авжеж, Салмане, люди б’ються над цим роками і не можуть виїхати».

Щомиті — якийсь подарунок. Їзда федеральною автострадою видавалася космічною мандрівкою: повз скупчення галактики Олбані й туманність Скенектаді до сузір’я Сиракуз. Вони зупинилися перепочити в Читтенанґо, перетвореному на тематичний парк країни Оз: хідники з жовтої цегли, кав’ярні тітоньки Емми -просто жах! Відтак вони поквапилися до Казеновії, а там уже Майк блимає маленькими кришталевими шкельцями своїх окулярів, усміхається своєю іронічною кривою усмішкою, біля нього стояла Валері із якимось блаженним виразом обличчя, і, головне, виглядала здоровою. Вони потрапили у світ Джим і Джим. Доньки подружжя Геррів були вдома, поруч крутився корґі Пабло, який підійшов до нього, поклав свою голову на його коліна і застиг. За просторим дерев’яним будинком виднівся ставок, оточений густими заростями. Вночі під величезним повним місяцем вони пішли на прогулянку. Зранку у ставку побачили мертву лань.

Дорогою до озера Фінґер, де письменник Тобаяс Вулф мав хатину, він навчився вимовляти назву міста Сканеатлес. Перекусили в рибному барі, пройшлися до кінця хвилерізу, поводилися нормально, однак почувалися ненормально сповненими легковажної радости. Ввечері зазирнули до книгарні, і його одразу впізнали. Майкл стривожився, проте ніхто не зчиняв галасу, тож він заспокоїв Майкла: «Завтра я не заходитиму до цієї крамниці». У неділю сиділи вдома у Геррів, на обід прийшов Тобі Вулф і обмінювався з Майклом розповідями про В’єтнам.

До будинку Джона Ірвінґа у Вермонті потрібно їхати три години. Вони зупинилися поснідати на межі між штатами. Ресторан тримав алжирець на прізвище Ручді, який дуже розхвилювався. «Рушді! У нас таке саме прізвище! Мене завжди за вас приймають! Я кажу їм: ні. Я значно красивіший!» (Коли він знову побував в Америці, то метрдотель-єгиптянин у «Г аррі Чіпріані», що в серед-місті Нью-Йорка, також сильно розхвилювався. «Рушді! Я люблю вас! Дякую за вашу книжку, я читав! Рушді, я люблю вашу книжку, ну, ту книжку! Я з Єгипту! Єгипет! В Єгипті та книжка заборонена! Ваша книжка! Вона геть заборонена! Але