Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

існувало загальне відчуття, що досягнуте в лютому 1914 р. порозуміння становить поворотний пункт в історії двох національностей Галичини.

Можна накреслити дальший розвиток Галичини, припустивши, що австрійський режим проіснував би довше. Не схоже, що українці в зримому майбутньому спроможні були б досягти своєї найбільшої мети — поділу Галичини згідно з етнічним принципом, — оскільки ця справа залежала від територіально-адміністративної реорганізації всієї імперії. Але співвідношення сил у цій нерозділеній провінції мусило відчутно змінитися, оскільки штучні перешкоди перед українцями були усунуті. За умови, що тривав би господарсько-освітній поступ мас і прискорено формувалися місцева інтелігенція та середній клас, політична перевага у Східній Галичині перейшла б до українців протягом десяти-двадцяти років. Як прогнозував у 1908 р. один з польських учених: “Наші перспективи у Східній Галичині не є втішними. Доля англійської нації в Ірландії, німецької у чеських краях і, правдоподібно, хоч у більш віддаленому, майбутньому, доля німецької нації у Верхній Сілезії є для нас злим прогнозом”[666].

ПОЧАТОК ВІЙНИ

Загроза європейської війни маячила на політичному горизонті від 1908 р. У 1912 р. 200 провідних членів національно-демократичної, радикальної та соціал-демократичної партій зібралися на таємну нараду, щоб обговорити міжнародну кризу, викликану Балканською війною. На нараді прийнято заяву (11 грудня 1912 р.), яка ще раз підтверджувала лояльність галицьких українців щодо Австрійської імперії й обіцяла активно підтримувати австрійську справу в разі війни з Росією[667]. Відтоді гімнастичні товариства “Січ” і “Сокіл”, наслідуючи раніші спроби поляків, розпочали військовий вишкіл своїх членів з огляду на наближення боротьби проти Росії.

Коли влітку 1914 р. розпочалася війна, три провідні українські партії Галичини утворили Головну українську раду, обравши її президентом Костя Левицького, голову націонал-демократів. 3 серпня Рада видала маніфест до українського народу[668]. У центральних рядках маніфесту стверджувалося: “Російські царі зломили Переяславський Договір (1654 р.), яким вони обов’язалися були шанувати самостійність України... Царська імперія протягом трьох століть веде політику, яка має за ціль відобрати поневоленій Україні національну душу і зробити український нарід частею російського народу... Побіда австро-уторської політики буде нашою побідою. І чим більше буде поражения Росії, тим швидше виб’є година визволення України”. Першим практичним кроком Ради було утворення легіону під назвою “Українські січові стрільці”, що мав становити окрему одиницю в австрійській армії і правити за ядро майбутнього українського національного війська[669].

Політику Ради підтримувала група емігрантів із Наддніпрянської України, які проживали в Галичині. 4 серпня вони заснували політичну організацію — Союз Визволення України, маючи на меті виступати від імені середньо-східної України. Провідними членами Союзу були Олександр Скоропис-Йолтуховський (1880–1950), Володимир Дорошенко (1879–1963), Андрій Жук (1880–1968), Маркіян Меленевський (1878-?). Платформа організації передбачала утворення незалежної української держави з конституційно-монархічною формою правління, демократичне виборче право і політику аграрних реформ[670].

Важливо мати на увазі, що поставу галицьких українців та емігрантського Союзу аж ніяк не поділяли речники українського руху в Росії. Вони ніколи не були “сепаратистами”, вірячи, що майбутнє українського народу пов’язане з демократичною і федеративною Росією. Видатним представником федеративної традиції в українській політичній думці був Михайло Грушевський. Навіть будучи професором Львівського університету, він зберіг російське громадянство і, коли почалися воєнні дії, добровільно повернувся до Росії.

До 1914 року Галичина була австрійською провінцією протягом 141 року. З вибухом війни лише декілька людей здогадувалося, що це початок кінця цілої історичної епохи.

КАРПАТСЬКА УКРАЇНА: НАРОД У ПОШУКАХ СВОЄЇ ІДЕНТИЧНОСТІ{99}

Світлій пам’яті мого побратима Ореста Зілинського (1923–1976){100}

1960 р. на засіданні Американської асоціації істориків покійний Генрі Л. Робертс, розглядаючи стан вивчення історії східноєвропейських країн, згадував про брак регіональних та локальних досліджень: “Взагалі в дослідженні історії Східної Європи я знайшов порівняно мало того, що можна було б назвати методом “квітки в тріснутій стіні”: розуміння того, що окрема спільнота або якийсь окремий історичний епізод є виправданням для захоплюючих досліджень... і містить у собі чимало універсальних вартостей”[671]. Областю Східної Європи, яка особливо добре ілюструє зауваження професора Робертса, є Карпатська Україна — невеликий край, відомий також під декількома іншими назвами: Закарпатська Україна, Закарпаття, Прикарпаття, Прикарпатська Русь, а ще раніше — Угорська Русь. Історія Карпатської України цікава тим, що це типова погранична чи перехідна територія, де протягом століть зустрічалися та зіштовхувалися різні політичні, соціальні та культурні сили. Тому тут можна вивчати ледве чи не в лабораторній формі взаємодію факторів, які визначали еволюцію цієї частини світу в цілому.

Термін “Карпатська Україна” вживається на позначення заселеної українцями території на південних схилах Карпат і прилеглих передгір’ях. Уся Карпатська Україна лежить у басейні верхньої Тиси з її численними притоками, води яких урешті вливаються в Дунай. На півночі Карпатський гірський хребет відмежовує цей край від Галичини, а на півдні Карпатська Україна з’єднується з Угорською рівниною. На заході і сході її сусідами є відповідно Словаччина й Трансільванія. Сучасне населення Закарпатської області, адміністративної одиниці Української РСР, перевищує 1100000 чол.[672], з яких 75% становлять етнічні українці. Крім того, декілька десятків тисяч карпатських українців живуть на Пряшівщині у Східній Словаччині.

Етнічно та релігійно народ Карпатської України належить до східнослов’янської та візантійської сфери Проте традиційні політичні відносини єднають цю територію із Середньо-Східною Європою: Угорщиною, Габсбурзькою імперією та Чехо-Словаччиною. Через бідність достовірних джерел історія Карпатської України раннього середньовіччя досить суперечлива, тому питання про початки заселення слов’янами цього регіону довго було предметом суперечок[673]. Але відомо, що починаючи з XI ст., територія Карпатської України постійно перебувала в складі Угорського королівства. У добу пізнього середньовіччя українському (руському) селянству накинуто угорську систему латифундій і кріпацтво, що визначило соціальну структуру краю аж до XX ст. Як органічна частина Угорщини, Карпатська Україна перейшла 1526 р. під владу Габсбурзької династії. Від XVI ст. аж до початку XVIII ст. вона стала ареною, на якій точилася боротьба між Габсбурзьким абсолютизмом та періодичними фрондами угорської шляхти. З півдня цей край зазнавав турецьких нападів, тоді як східна частина певний час була під контролем Трансільванського князівства. Водночас у Карпатській Україні відбувався конфлікт між православною та греко-католицькою (уніатською) церквами. Він був пов’язаний, з одного боку, з релігійною ситуацією у тій частині України, що перебувала під владою Польщі, а з другого — з боротьбою Реформації та Контрреформації в Угорщині. В другій половині XVIII ст., під час правління Марії Терези (1740–1780) та Йосифа II (1780–1890), Карпатська Україна стала