Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

— даху у вежі давно вже не було. Повита плющем, вона нагадувала заснулого звіра буро-зеленого забарвлення. На відстані здавалось навіть, що стіни її ледь чутно дихають.

Глянув на Поземок іншим зором — і побачив, як довкола древнього каміння завихрюється пітьма.

— А ти романтична натура, знаєш, куди хлопця привести, — усміхнувся, поглянувши на Смоляну. Передбачливо перейшов перед цим на звичайний зір. Дівчина всміхнулась у відповідь.

— Страшно?

— Та де, біля дівчини з блискавками в руках я нічого не боюсь.

Ми спішились, прив’язали кобилок до найближчого дерева. Тоді я подав Смоляні руку й ми почали обережно спускатись донизу. Ноги ковзали по болоту й вогкій траві, — добре, що були взуті у високі шкіряні чоботи й ті не промокали. Чагарники ж, за моїм невеликим наказом, перед нами розплітали свої гілки й розступались, бодай цим полегшуючи просування крутим схилом. В яру вже залягали сутінки — тепле пообіднє проміння огортало своїми світлими обіймами тільки верхівку вежі. Чути було, як дзюркотить Ніжна. За кілька хвилин її стало в прямому сенсі відчутно — зісковзнувши з трави, ми опинились у воді вище кісточок. Ніякого містка видно не було, тож просто перейшли річку, що нагадувала радше неширокий потічок, і в найглибшому місці мала сантиметрів тридцять.

— Я знайшла цю вежу, коли мала років сімнадцять. Мені подобалось тоді вештатись околицями наодинці. Добре, коли ти Стожар — можна нічого не боятись. Хоча в Колісії взагалі дуже безпечно, — сказала Смоляна, пришвидшуючи крок і виходячи з річки на берег, де за два метри вже було підніжжя вежі. Зараз, зблизька, вона нагадувала мені старий-престарий склеп. Арковий прохід давно не мав дверей і зіяв пітьмою, мов розкрита пащека. Я поглянув на свою супутницю — дівчина трохи задихалась, в її косах позастрягали листочки й галузочки, а штани й низ сорочки геть вимокли через вологу траву, якою ми пробирались. Але синьо-зелені очі горіли дивовижним натхненням і захватом. Зараз Смоляна нагадала мені себе дівчинкою — коли не боялася сама волочитись лісом або втручалась у наші, хлоп’ячі, справи.

Була зараз такою гарною.

— Я теж блукав околицями Колісії, але чомусь цієї вежі не знайшов.

— О, ну, мені з пошуками допомогли, — Смоляна потягла мене до темного входу. Я побачив принаймні десятьох гадюк, що шаснули в траву від вкритого мохом порога, коли дівочий чобіт переступив через нього. Я не боявся змій, та й узагалі — тварини не шкодили Стожарам, вони нас відчували. Проте місце було ще те.

До того ж збудоване явно не людьми. Не звичайними. Каміння справді дихало — силою. Але якоюсь викривленою, не такою, яка зазвичай відчувається в творіннях Стожарів.

— Допомогли?

— Так. Лікувала одного хлопчика, що живе неподалік. І коли ми з ним якось розмовляли, він захоплено повідав мені про це місце. Захват його я розділила, але заборонила навідуватись сюди ще. Ти сам відчуваєш. Люди оминають це місце, і не просто так.

— А тобі самій тут не було моторошно?

Смоляна засміялась.

— Зовсім трішечки.

Всередині у вежі мені спершу було геть нічого не видно. Але незабаром очі призвичаїлись до сутінків. Через відсутній дах високо вгорі, вузькі бійниці та вхідну арку лилось розсіяне світло. Вежа мала в діаметрі метрів сорок, тож тут було просторо. Вгору попід стінами вилися напівзруйновані гвинтові сходи без перил, часом помежовані виступаючими кам’яними майданчиками. Здавалось, наче ми знаходимось на дні широкого колодязя.

— Взагалі молодим Стожарам не дуже люблять розповідати про це місце та його засновника. Але коли я вже знайшла вежу Поземок, Благодару нікуди було дітись від моїх розпитувань. В тебе ніколи не було відчуття, що ми живемо в дуже... дуже такому ідеальному світі? Ну, в майже ідеальному?

— В мене було таке відчуття до моменту, як я вперше стикнувся з маніяком, що убив багатьох жінок. Ми з Даном його «вполювали».

— Так, тут ти правий, — Смоляна на секунду закусила губу. — Гаразд, я маю на увазі наше середовище. Стожарів. Ми проходимо навчання, живемо в розкоші та повазі, ми рідко конфліктуємо. І розповідають нам учителі переважно історії героїв та великих досягнень. А ця вежа... Її створив Стожар, але він не був героєм. Навпаки. Його звали Горисвітом. «Той, хто сяє на увесь світ». Він був сильним Стожаром, основою його міці був земний вогонь. Одного дня він... запишався. І став давати людям зайве, надлишкові дари й можливості. В обмін на ті дари прості люди стали йому поклонятись. Таємно від інших Горисвіт збудував цю вежу. Сюди патрійці приходили висловити йому свою покору. А він за це... робив страшні речі.

— Я ніколи раніше про нього не чув, — сказав я знічено. Вежа тепер виглядала не просто моторошно. Я глянув на її нутро як Стожар — і здригнувся. Повсюдно були заломлені промені. Проникаючи сюди, в цю башту, в її центр, всі почуття, думки й прив’язаності людей переломлювались, тьмяніли, здавалось навіть, що перегорали. І... ставали чорними, темними, відбивалися багаторазово від стін та в них і залишались. Нутро вежі було як тенета, з яких енергія, що потрапляла ззовні, вже не могла вирватись.

Підлога тут була з темного каменю, подекуди залита водою, вочевидь, ще з позавчорашньої грози. В центрі стояв обточений, почорнілий круглий камінь, що розмірами своїми нагадував невеликий стіл. Я не міг зрозуміти його