Вилки Коллінз - Жінка у білому

Везі, я так тривожуся і хвилююсь! Може, я приїду до Вас завтра ввечері й попрошусь заночувати. Я не можу сказати Вам у цьому листі, що сталось, — пишу й потерпаю, щоб мене не застали зненацька, і не можу зосередитись ні на чому. Прошу Вас, будьте вдома, коли я приїду. Я Вас тисячу разів поцілую і все Вам розкажу. Ваша любляча Лора».

Чим могли допомогти нам ці рядки? Нічим.

Повернувшись від місіс Везі, я попросив Меріан звернутися (пильнуючи все тієї самої обачності) до місіс Майклсон. Я вважав, що Меріан у своєму листі могла висловити загальну підозру щодо поведінки графа Фоско; і вона повинна була попросити економку надіслати їй короткий звіт про події, що відбулися в Блеквотер-Парку, аби з'ясувати істинні факти. Поки ми чекали на відповідь, що надійшла за тиждень, я поїхав до лікаря Гудріка в Сент-Джонз-Вуд, як посланець від міс Голкомб, котрий нібито хоче зібрати більше подробиць про останню хворобу «її сестри», чого через брак часу не зміг зробити містер Кірл. Із допомогою містера Гудріка я дістав копію свідоцтва про смерть леді Глайд і побачився з жінкою (Джейн Гулд), яка обрядила небіжчицю до похорону. А вже Джейн Гулд допомогла мені зустрітися із служницею Естер Пінгорн. Та недавно пішла від подружжя Фоско, посварившися з хазяйкою, і служила тепер у людей, яких знала місіс Гулд. Таким чином я дістав звіти від економки, від лікаря Гудріка, від Джейн Гулд та Естер Пінгорн у такому вигляді, в якому їх наведено вище.

Зібравши такі додаткові документальні свідчення, я вважав себе достатньо підготовленим, щоб іти до містера Кірла на пораду.

Меріан написала йому про мене, вказавши день і годину, коли я просив його прийняти мене у важливій особистій справі.

Того ранку я мав досить часу, щоб повести Лору на звичайну прогулянку і, повернувшись, посадити її спокійно за малювання. Коли я підвівся, щоб іти, вона глянула на мене з якоюсь тривогою, і пальці її, мов колись, почали нервово перебирати пензлі та олівці, що лежали на столі.

— Я вам іще не набридла? — спитала вона. — Ви йдете геть не тому, що я вам набридла? Я постараюся стати кращою... постараюся швидше одужати. Чи ви й досі любите мене, Волтере, як колись любили, — тепер, коли я така бліда й худа і так повільно вчусь малювати?

Вона говорила, мов дитина, вона по-дитячому відкривала мені свої думки. Я побув коло неї кілька хвилин, запевняючи, що тепер вона мені ще дорожча, ніж була колись.

— Постарайтеся стати знов здоровою, — сказав я, щоб підтримати нову надію на майбутнє, яка, я бачив, зародилася в ній, — постарайтеся швидше видужати заради мене та Меріан.

— Так, — мовила вона сама до себе, беручися знов за своє малювання, — я повинна постаратись, адже вони обоє так мене люблять. — Вона раптом підвела на мене очі. — Не йдіть надовго! Коли вас немає, щоб допомогти мені, Волтере, я не можу нічого намалювати!

— Я скоренько повернусь, люба... Скоренько повернусь і побачу, як вам малюється.

Мимохіть мій голос затремтів. Я змусив себе вийти з кімнати. Тільки б не втратити самовладання в цей день, коли воно мені так потрібне!

Відчинивши двері, я зробив знак Меріан, щоб вона вийшла за мною на східці. Слід було підготувати її до прикрощів, які могли рано чи пізно статися внаслідок того, що я відкрито показувався на вулицях.

— Напевне, я повернуся за кілька годин, — сказав я. — Глядіть нікого не впускайте, як звичайно. Та коли щось станеться...

— Що може статися? — урвала мене вона. — Скажіть мені щиро, Волтере, чи є яка небезпека. А я вже знатиму, як їй зарадити.

— Єдина небезпека, — відповів я, — полягає в тому, що сер Персіваль Глайд, можливо, повернувся в Лондон, довідавшись про Лорину втечу з лікарні. Ви ж пам'ятаєте, за мною стежили його люди до мого від'їзду з Англії, і він, очевидно, знає мене в обличчя, хоч я його — ні.

Вона поклала мені руку на плече й мовчки, стривожено подивилася на мене. Я бачив, що вона розуміє, яка серйозна небезпека нам загрожує.

— Навряд чи сам сер Персіваль або його поплічники так швидко виявлять мене в Лондоні, — сказав я. — Але це може трапитися випадково. Тож ви не повинні турбуватись, якщо сьогодні я не повернуся. Якщо Лора питатиметься, заспокойте її, придумайте що-небудь. Якщо я матиму хоч найменшу підозру, що за мною стежать, я подбаю, аби жоден шпиг не дійшов за мною до цього дому. Хоч би як довго я затримувався, не сумнівайтеся, Меріан: я повернуся. І не бійтеся нічого.

— Нічого! — твердо повторила вона. — Ви не пошкодуєте, Волтере, що ваш єдиний помічник — жінка. — Вона помовчала й затримала мене ще на хвилину. — Будьте обачні! — мовила вона, схвильовано стискаючи мені руку. — Будьте обачні!

Я залишив її і вирушив на пошуки таких потрібних відомостей — в темну й непевну дорогу, що починалась біля дверей повірникової контори.

IV

Нічого особливого не сталося на моєму шляху до контори містерів Гілмора й Кірла на Чансері-Лейн.

Коли мою візитну картку понесли до містера Кірла, в моїй голові зродилось одне міркування, і я пошкодував, що не подумав про це раніше. Із записів Меріан було цілком зрозуміло, що граф Фоско розпечатав її першого листа з Блеквотер-Парку до містера Кірла і з допомогою своєї дружини перехопив її другого листа до нього ж. Отже, граф чудово знав адресу контори і, звичайно, виснував, що, коли Меріан після Лориної втечі з лікарні потребуватиме ради й допомоги, вона знову звернеться до містера Кірла. В такому випадку граф із сером Персівалем насамперед мали б стежити за конторою на Чансері-Лейн. Якщо стежитимуть ті самі, що шпигували за мною до мого від'їзду з Англії, сьогодні ж про моє повернення знатимуть і їхні хазяї. Взагалі я припускав, що мене можуть випадково вистежити на вулиці, але до цієї миті мені й на думку не спадало, що найбільший ризик пов'язаний саме з конторою. Надто пізно було вже тепер виправляти цей прорахунок — запізно було шкодувати, що я не умовився про зустріч із повірником десь-інде. Мені лишалось тільки, йдучи з Чансері-Лейн, пильнувати й ні в якому разі не вертатися додому прямим шляхом.

Після кількох хвилин чекання в передпокої мене провели в кабінет до містера Кірла. Це був блідий, сухорлявий,