Вилки Коллінз - Жінка у білому

Зміна, якої зазнала її зовнішність через страждання й жахи минулого, страшно, майже безнадійно підсилила її фатальну схожість із Анною Катерік. Коли я розповідав про своє перебування в Ліммеріджі, я згадав, які несхожі вони були в багатьох важливих рисах, хоча з першого погляду їхня схожість була вражаюча. Але в ті дні ніхто, побачивши їх поруч, не переплутав би їх одну з одною, як переплутують часто близнят. Нині це було не так. Колись я картав себе за те, що на мить уявив страждання й злигодні у майбутньому Лори Ферлі, а вони вже лишили глибокий відбиток на юній вроді її обличчя. Фатальна схожість, яку я з жахом помітив колись, та миттєва мана — була вона тепер чимось більшим за схожість, живим, реальним відбиттям, що його уяв бачили мої очі. Посторонні люди, знайомі, навіть друзі, що не дивилися на неї очима нашої любові, коли б їм показати її в ті перші дні після визволення з божевільні, цілком слушно могли сумніватися, чи це вона — Лора Ферлі, яку вони знали колись.

Спочатку я надіявся на єдине, що могло б нам допомогти, — я сподівався, що вона згадає людей і події, які не могла знати жодна самозванка, але ця надія виявилась нездійсненною, в чому, на жаль, нам довелось переконатися згодом. Всі наші з Меріан намагання поберегти її, всі наші зусилля помалу, неухильно зміцнювати її ослаблене здоров'я, розладнану свідомість, застерігали нас проти ризикованих спроб повернути її до споминів про жахливе й гнітюче минуле.

Ми зважувались нагадувати їй тільки про повсякденні домашні події нашого щасливого життя в Ліммеріджі, коли я ще тільки приїхав туди й почав навчати її малювання. Той день, коли я пробудив ці спогади, показавши їй малюнок літньої хатини, який вона колись подарувала мені, прощаючись, і з яким я ніколи не розлучався, став днем народження нашої першої надії. Ніжно, дуже обережно й поступово ми пробуджували в ній пам'ять про давні прогулянки й поїздки, і сумні, тужливі, стомлені очі почали дивитися на Меріан і на мене з новою цікавістю; в них то спалахувала, то пригасала думка, яку від тієї хвилини ми так підтримували, так плекали. Я купив їй коробку фарб і альбома, схожого на той альбом для малювання, якого вона тримала в руках, коли я вперше її побачив. Знову — о леле, знову! — у вільні від роботи години я сидів біля неї у нашій вбогій кімнаті й при тьмяному лондонському освітленні підправляв непевні лінії, мазки, які вона пробувала зробити на папері слабкою рукою. День до дня я ростив і ростив у ній цей новий інтерес, аж поки він посів своє постійне місце в її безвідрадному існуванні. Помалу вона почала думати про свої малюнки, говорити про них і терпляче малювати — з тим слабеньким відблиском невинної втіхи від моїх похвал і власних успіхів, яка належала минулому її життю, нагадувала про втрачене щастя минулих днів.

Ми допомагали їй видужати щонайпростішими засобами. Коли випадала гарна година, брали її на прогулянку в тихий старий сквер неподалік від дому, де не було нічого, що могло б стривожити її чи налякати. Брали трохи грошей із фонду в банку, щоб купувати їй вино й необхідні поживні харчі; вечорами розважали її дитячими іграми в карти й книжками з картинками, що їх я брав у мого роботодавця, гравера. Цими та іншими забавами, різними дрібничками заспокоювали ми її, укріплювали її душевні сили, й не зневірювались, надіялись як могли, що час, наша невтомна турбота і дбайлива любов повернуть їй колишнє щастя й ім'я. Але безжально вирвати її з усамітнення й спокою, поставити її віч-на-віч із чужими людьми чи із знайомими, що були майже чужі, нагадати їй болісні враження її минулого, які ми так старанно замовчували, — ми не сміли, навіть заради її інтересів. Хоч би яких жертв це коштувало, хоч би як стомливо довго довелося цього чекати, а завдане їй зло треба було виправляти без неї, без її відома й допомоги, — якщо це взагалі було в людських силах.

Рішення було ухвалене. Треба було поміркувати, з чого почати.

Я порадився з Меріан і надумав зібрати спершу якомога більше фактів, а тоді звернутися до містера Кірла (знаючи, що йому можна довіритись), щоб переконатися, чи можливе втручання закону на нашому боці. Я не мав права ставити на карту все Лорине майбутнє, діючи на власний розсуд. Якщо була бодай найменша змога, слід було заручитися чиєюсь надійною допомогою.

Насамперед я звернувся в пошуках відомостей до щоденника, якого Меріан Голкомб вела в Блеквотер-Парку. В щоденнику були рядки, які стосувалися до мене, й вона не хотіла, щоб я їх прочитав. Тож вона сама читала мені свої записи, а я занотовував потрібні мені факти. Ми могли займатися цим тільки пізніми вечорами. Три вечори були присвячені цьому заняттю. Так я довідався про все, що могла розповісти Меріан.

Далі я вирішив зібрати всі додаткові свідчення, які можна було дістати від інших людей, не викликаючи при цьому нічиєї підозри. Я сам поїхав до місіс Везі, щоб перевірити, чи справді Лора ночувала в неї, чи так їй тільки здалося. Зважаючи на похилий вік і слабкі нерви місіс Везі, я обачливо приховав од неї наше дійсне теперішнє становище й намагався весь час говорити про Лору як про «покійну леді Глайд». Я дотримувався такої обачності і згодом, у розмовах з іншими людьми.

Відповіді місіс Везі тільки підтвердили мої здогади. Лора й справді написала до своєї колишньої гувернантки, що хоче заночувати в неї, але в її домі так і не була.

В цьому випадку і, як я боявся, в інших також, те, що вона намірялася зробити, уявлялось їй дійсним фактом. А насправді нічого того не було. Пояснити причину такої розбіжності між її плутаними уявленнями й дійсністю було нетяжко, але ця невідповідність могла нам дуже зашкодити. Це було все одно, що спіткнутися на порозі перед дорогою; це означало, що її суперечливі свідчення зіграють свою фатальну роль на самому початку судового процесу.

Коли я попросив показати мені листа, якого Лора написала місіс Везі з Блеквотер-Парку, мені його дали без конверта, давно викинутого в кошик на сміття і знищеного. В самому листі не згадувалися ніякі дати, не зазначено навіть дня тижня. У ньому були тільки ось ці рядки:

«Люба моя місіс