Жюль Верн - Таємничий острів

спати, і Пенкроф вирушив до своєї постелі, як раптом у залі пролунав електричний дзвоник.

Усі колоністи були разом — Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Айртон і Пенкроф — у коралі не залишилося нікого.

Сайрес Сміт піднявся зі свого місця. Інші здивовано перезиралися, думаючи, що їм вчулося.

— Що це значить? — вигукнув Наб. — Чи не диявол здумав подзвонити?

Ніхто не відгукнувся на цей жарт.

— Погода нині грозова, — зауважив Герберт. — Можливо, впливають електричні розряди…

Він не договорив. Інженер, на якого всі спрямували погляд, заперечливо похитав головою.

— Почекаймо, — сказав тоді Гедеон Спілет, — якщо це сигнал, то, хто б його не подав, дзвоник, напевно, повториться.

— А хто ж, по-вашому, може подати сигнал? — вигукнув Наб.

— Ти хіба забув? — сказав Пенкроф. — Та той, хто…

Слова його перервав новий дзвоник, — молоточок швидка забарабанив по чашечці дзвоника.

Сайрес Сміт підійшов до апарата і, пустивши дротом струм, послав у кораль телеграму:

— Що вам потрібно?

За кілька секунд по колу з алфавітом зарухалася стрілка, і мешканці Гранітного палацу прочитали відповідь:

«Негайно приходьте в кораль».

— Нарешті! — викликнув Сайрес Сміт.

так, нарешті розкриється таємниця! Утоми наче й не було, сон відлетів від очей — так усім хотілося швидше опинитися в коралі. Не кажучи ні слова, вони миттєво зібралися в дорогу і за кілька секунд уже були на березі океану. У Гранітному палаці залишилися тільки Юп і Топ. В експедиції можна було обійтися без них.

Навкруги стояв морок. Молодик, що з’явився в той день, зайшов у годину заходу сонця. Як і говорив Герберт, насувалася гроза, чорні хмари нависли над землею низьким важким склепінням, що не пропускало жодного зоряного променя. На обрії раз у раз спалахували блискавиці.

Виходило, що за кілька годин гроза вибухне над самим островом. Ніч була сповнена тривоги.

Але непроглядна пітьма не могла зупинити наших мандрівників. Дорога в кораль була їм добре знайома. Вони пройшли лівим берегом ріки Віддяки, піднялися на плато Круговиду, перебралися по мосту через Гліцериновий струмок і рушили далі лісом.

Мандрівники йшли швидким кроком, дуже схвильовані. Ніхто не сумнівався, що зараз у їхніх руках опиниться ключ до розгадки таємниці, у яку вони так довго і марно прагнули проникнути.

Незабаром, вони довідаються ім’я невидимого благодійника, який так глибоко ввійшов у їхнє життя, великодушного, могутнього незнайомця. Безсумнівно, він уважно стежив за їхнім існуванням, знав про них усе до найменших дрібниць, чув усе, що говорилося в Гранітному палаці, інакше його втручання не було б завжди таким своєчасним.

Кожний ішов швидко, занурившись у власні думки. Під склепінням дерев стояв морок, не розрізнялося навіть узбіччя дороги. Ліс завмер у мертвій тиші. Притихли й застигли нерухомо і птахи, і тварини, заціпенівши від передгрозової задухи. Не ворухнувся жоден листок. У мороці відлунювали кроки колоністів по твердій, як камінь, землі.

За перші чверть години дороги мовчання порушило лише одне зауваження Пенкрофа та відповідь інженера.

— Треба було прихопити із собою ліхтар, — сказав моряк.

— Ліхтар знайдемо в коралі, — відгукнувся інженер. Сайрес Сміт і його супутники вийшли з Гранітного палацу дванадцять хвилин на десяту. Сорок сім хвилин на десяту виявилося, що вони вже пройшли три милі з п’яти, що відокремлювали гирло ріки Віддяки від кораля.

Величезні білі блискавки розривали над островом небо, і при кожному спалаху навколо чітко вимальовувалося чорним візерунком листя. Яскраве світло сліпило очі. Ось-ось повинна була вибухнути гроза. Блискавки все частіше прорізали небо, блискали зловісно. Усе ближче гуркотів грім. Повітря було нестерпно задушливе.

Мандрівники йшли так швидко, начебто їх притягувала якась нездоланна сила.

За чверть до одинадцятої при яскравому спалахові блискавки вони побачили перед собою огорожу кораля. Тільки-но ввійшли до воріт, пролунав оглушливий гуркіт грому.

За одну мить колоністи пробігли через двір і опинилися біля дверей житлового будинку.

Незнайомець, мабуть, знаходився в будинку, — адже телеграму він, звичайно, послав звідси. Одначе у жодному вікні не було світла.

Інженер постукав.

Ніякої відповіді.

Сайрес Сміт відчинив двері, і всі увійшли до абсолютно темної кімнати.

Наб висік вогонь, миттю запалили ліхтар і освітили ним усі кутки…

В будинку не було нікого. Всі речі стояли на своїх місцях, у тому порядку, у якому їх залишили.

— Невже нам усе це привиділося? — прошепотів Сайрес Сміт.

Ні, помилитися вони не могли. У телеграмі чітко говорилося:

«Негайно приходьте в кораль».

Колоністи підійшли до столу, призначеному для телеграфу. Тут теж усе виявилося на місці — батарея і ящик, у якому вона стояла, приймач і передавальний апарат.

— Хто був тут останнім? — запитав інженер.

— Я, містере Сайрес, — відповів Айртон.

— Коли?

— Чотири дні тому.

— Дивіться, записка! — вигукнув Герберт, вказуючи на аркуш паперу, що білів, на столі. На листку було написано англійською:

«Йдіть уздовж нового дроту».

— В дорогу! — викликнув Сайрес Сміт; він зрозумів, що депеша була відправлена не з кораля, а, безсумнівно, з таємничого притулку незнайомця і що якийсь додатковий дріт, відведений від старого, безпосередньо з’єднує цей притулок із Гранітним палацом.

Наб узяв запалений ліхтар, і усі вийшли з кораля.

Гроза шаленіла з лютою силою. Усе коротше ставали проміжки між спалахом блискавки й ударом грому. Відчувалося, що незабаром гроза вибухне над горою Франкліна, над всім островом. При спалахах блискавки видно було верхівку вулкана, увінчану султаном пари.

В дворі кораля, що відокремлював будинок від огорожі, не було ніяких ознак телеграфного зв’язку. Вийшовши за ворота, Сайрес Сміт підбіг до найближчого стовпа і при світлі блискавок побачив, що від ізолятора спускається до землі новий дріт.

— Ось він! — сказав інженер.

Дріт тягся по землі, але по усій своїй довжині був укладений, як підводний кабель, в ізоляційну оболонку, що забезпечувало гарну передачу струму. Судячи з напрямку дроту, він йшов через ліс і південні відроги гори до західної частини острова.

— Тримайтеся кабелю! — сказав Сайрес Сміт.

То при тьмяному світлі ліхтаря, то при сліпучих спалахах блискавки колоністи кинулися по шляху, зазначеному телеграфним дротом.

Над їхніми головами лунали такі довгі й оглушливі гуркоти грому, що говорити нормально було неможливо. Утім, слова зайві, коли потрібно тільки одне — якнайшвидше йти вперед.

Сайрес Сміт і його товариші здолали спершу відріг, що відокремлював долину кораля від долини Водоспадної річки, перевалили через найвужчу його частину; дорогу їм указував кабель, то підвішений до нижніх гілок дерев, то протягнений по землі.

Інженер припускав, що дріт скінчиться в глибині долини, — там, можливо, і знаходиться таємний притулок незнайомця.

Припущення виявилося помилковим. Довелося піднятися по схилу південно-західного відрога і спуститися потім на порожнє плато, що простиралося аж