Оноре де Бальзак - Ежені Гранде. Селяни

Гурдон, — бо в Суланжі, як у Дрездені та інших німецьких столицях, люди вищого товариства починають розмову із слів: «Як здоров'я вашої дами?», кажуть: «З ним не було його дами», «Я бачив його даму й панну» тощо; парижанин зчинив би тут скандал і був би обвинувачений у неосвіченості, сказавши: «жінки», «ця жінка» тощо; у Суланжі так само, як у Женеві, Дрездені й Брюсселі, існують тільки дружини; там, правда, не пишуть, як у Брюсселі, на вивісках: «Дружина такого-то, але звертання «пані ваша дружина» цілком неминуче; отже, — обидві дами Гурдон, кажемо ми, могли бути зіставлені лише з тими жалюгідними статистами другорозрядних театрів, яких добре знають парижани, що часто сміються з цього сорту артистів, і щоб закінчити малюнок цих дам, досить буде сказати, що вони належали до розряду славних метеликів; навіть найменш освічені обивателі знайдуть навколо себе зразки цього основного типу створінь.

Не варт і казати, що дядько Гербе чудесно розумівся на фінансових справах, а Судрі цілком міг би посісти пост військового міністра. Отже, кожний із цих добрих буржуа не тільки відзначався якою-небудь властивою тільки йому примхою, такою потрібною для існування провінціала, а й ще кожний без суперників обробляв власне поле на поприщі марнославства.

Якби Кюв'є побував тут, не називаючи себе, суланжське вище товариство переконало б його, що він дуже мало знає проти Гурдона-лікаря. «Нуррі[103] з його приємним ріденьким голосочком, — говорилося тут з покровительственною поблажливістю, — був би ледве гідним вторити нотареві — суланжському солов'ю». Що ж до автора «Більбокеїди», яка друкувалася в цей час у Бурньє, нікому не вірилося, щоб у Парижі знайшовся поет такої сили, бо Деліль уже вмер!

Ця така соковита, самовдоволена провінційна буржуазія могла, отже, взяти гору над усіма громадськими величинами. Отож, тільки уява людей, що в своєму житті деякий час пробули в такому маленькому місті, здатна відтворити вираз глибокого самозадоволення, розлитий на обличчях цих обивателів, які вважають себе сонячним сплетенням Франції, всі озброїлися неймовірною здібністю робити всякі капості і в своїй мудрості декретували, що один з героїв Еслінга — боягуз, що пані де-Монкорне — інтриганка з темним минулим, що абат Бросет — дрібний честолюбець, і знали вже через два тижні після покупки Егів про міщанське походження генерала, названого ними Оббивальником.

Якби Рігу, Судрі й Гобертен жили у Віль-о-Фе, вони неодмінно посварилися б, їх претензії неминуче стикнулися б; але, з бажання долі, бланжійський Лукулл відчував потребу в самотності, щоб на повну втіху віддаватися лихварству та любострастю; пані Судрі виявилась досить розсудливою для того, щоб зрозуміти, що вона не може панувати ніде, крім Суланжа, а Віль-о-Фе став осередком діяльності Гобертена. Люди, які розважаються вивченням природи соціальних явищ, погодяться, що недоля переслідувала генерала де-Монкорне, даючи йому стількох розрізнених ворогів, які відбували еволюції своєї влади й свого марнолюбства на такій відстані, що не давала цим світилам стикатись і удесятеряла їх можливість робити шкоду.

При всьому тому, якщо всі ці гідні буржуа, горді своїм достатком, вважали своє товариство щодо приємності далеко вищим за товариство Віль-о-Фе і з комічною поважністю повторювали вислів долини: «Суланж — це місто втіх і гарного товариства», було б необачно припустити, що авонська столиця примирилася з цією вищістю. Салон Гобертена посміювався in petto з салону Судрі. З манери, з якою Гобертен говорив: «Ми місто комерційне, місто ділове, ми маємо дурість нудьгувати, наживаючи грошенята!», не важко було відчути легенький антагонізм; між Землею та Місяцем. Місяць вважав, що він корисний Землі, а Земля командувала Місяцем. Разом з тим Місяць і Земля жили в якнайповнішій згоді. На масляній усе вище суланжське товариство виїжджало завжди гуртом на чотири бали, які давали Гобертен, Жандрен, збирач податків Леклерк і королівський прокурор, молодий Судрі. Щонеділі прокурор з дружиною і пан та пані Гобертен з дочкою Елізою приїжджали обідати до суланжських Судрі. Коли бував запрошений пан супрефект і приїжджав попоїсти «чого бог послав» коншський поштмейстер Гербе, Суланж дивувався чотирьом департаментським екіпажам біля під'їзду будинку Судрі.

II. Змовники у королеви

Під'їжджаючи до Суланжа о-пів на шосту, Рігу знав, що знайде всіх завсідників салону Судрі на своєму посту. У мера, як у всьому місті, обідали о третій годині за звичаєм минулого століття. Від п'ятої до дев'ятої суланжська знать збиралася обмінятися новинами, сказати свої політичні спічі, прокоментувати події з приватного життя усієї долини й поговорити про Еги, які були темою для розмови принаймні протягом години щодня. Обов'язком кожного було поділитися своїми відомостями про події в замку, і, до того, відомо було, що це зробить приємність хазяям дому.

Після цього обов'язкового огляду подій сідали за бостон — єдину гру, яку королева знала. Коли товстун дядько Гербе передражнив пані Ізору, дружину Гобертена, висміюючи її манірні пози, відтворюючи її тоненький голосок, губки бантиком і дівочі звички; коли кюре Топен розповів анекдот із свого репертуару; коли Люпен повідомив про яку-небудь пригоду з віль-о-фейського життя, а пані Судрі була засипана нудотними компліментами, — тоді говорилося: «Ми напрочуд приємно пограли в бостон».

Занадто егоїстичний, щоб давати собі труд проїхати дванадцять кілометрів для того, щоб послухати дурниці завсідників цього дому й побачити мавпу, наряджену старою жінкою, Рігу, за своїм розумом і освітою набагато вищий від всієї цієї дрібної буржуазії, з'являвся тут лише в тих випадках, коли справи приводили його до нотаріуса. Він звільнив себе від усяких зносин з сусідами, посилаючись на свої справи, свої звички й здоров'я, які не дозволяли йому, за його словами, повертатися вночі шляхом вздовж якого туманилася Туна.

Проте цей високий і сухий лихвар дуже імпонував товариству пані Судрі, що почувало в ньому тигра з сталевими пазурами, лукавство дикуна, мудрість, народжену в монастирі й достиглу під промінням золота, з якими Гобертен ніколи не наважувався вступати в сутичку.

Як тільки плетений візок проїхав «Кав'ярню миру», Урбен, слуга Судрі, який розмовляв з шинкарем, сидячи на лаві під вікнами їдальні,