Олександра Бракен - Темні уми

class="book">А потім ми падали, скочуючись згори. Поки ми котилися, збираючи на себе дорогою хмиз та золу, Чабс здивовано хрипів. Затиллям руки я стукнулась об якесь дерево, але так і не могла збагнути, куди ми котимося. Дим засліпив мене.

Я поволі зупинилась біля підніжжя пагорба, тицьнувшись лицем у болотисту відмілину. Руки та ноги почало судомити, коли до них почало повертатися чуття.

Я відчула, як хтось схопив мене ззаду за куртку. Чабс тягнув мене на спині, задихаючись і кашляючи.

Ми помремо, помремо, помремо.

Кролики повинні змиритися зі своєю долею, кролики потребують гідності, щоби прийняти свою долю, долю, свою долю, свою долю…

Вода була крижаною і проковтнула мене всю. Удар об неї оживив мої руки-ноги. Я щосили замахала руками, щоби вибратися на поверхню. Коли я випірнула з темряви, відкашлюючи воду й отруєне повітря, на мене чекав кривавий захід.

Чабс віднайшов мене. Схопившись однією рукою за дерев’яний стовп, другою він потягнувся за мною. Пристань, — констатувала я, — наша пристань. Відштовхуючись ногами, я підпливла до нього, а тоді дозволила затягнути себе під старий дерев’яний пірс. Через гелікоптери, що літали над головою, вода в озері брижилась, утворюючи химерні візерунки. Я ледве трималася у тій тремтячій холодній купелі, але бачила, як на озерній поверхні витанцьовують пошукові вогні. Вхопившись однією рукою за Чабсове плече, а іншою — за ослизлу опору пірса, ми дочекалися, поки над нашими головами стихнуть тупіт черевиків і постріли, а тоді Чабс прошепотів:

— О Боже мій!

Я поворухнула рукою, щоби зблизитися й обійняти його так міцно, як тільки дозволяли мені мої ослаблі м’язи. Ми не сміли розмовляти, але я відчула, як він хитнув головою. Чабс знав, що я хотіла сказати, а я знала, що він хотів запитати, проте жоден з нас не міг дібрати слів, щоби витиснути їх із себе посеред диму та криків.

29

У мене вже геть закрижаніли ноги, коли ми нарешті зважились поворухнутися. Якийсь час ми просто мовчали — відколи сонце почало зігрівати небо. Спочатку зникли гелікоптери, а потім затих і звук пострілів. Між нами було лише дихання та пошепки висловлені страхи про долю решти дітей і Лаяма.

— Я не знаю, — сказав він. — Ми розділились. Він зараз може бути будь-де.

Я хотіла, щоби ми вийшли з води, ще дві години тому, але до нас продовжував долинати шум звалюваних дерев і тріск того, що не встигла знищити нещадна пожежа.

У мене так заклякли м’язи, що мені довелось втричі довше, ніж зазвичай, залазити на пристань. Чабс різко опустився поруч мене, трусячись від найменшого подуву холодного вітру, що тріпав наше мокре вбрання. Ми поповзли назад до стежки, припавши низько до землі, допоки достеменно не переконались, що, крім нас, у таборі нікого не залишилось.

Більшість хатин зникли — купи спаленого дерева та каміння. Кілька досі стояли порожнем — вигорілі вщент, без дахів. Попіл літав навколо нас, наче сніг, осідаючи на наше волосся та прилипаючи до мокрого одягу.

— Треба піти в Офіс, — сказала я. — Зайти всередину. Можемо назбирати трохи провіанту, а потім пошукати Лі.

Чабс уповільнив ходу, і я вперше помітила, як почервоніли у нього очі.

— Рубі…

— Не кажи такого, — застерегла я різко, бо не приймала такого варіанту. — Не треба.

Я не хотіла думати про Лі. Я не хотіла розмірковувати про Зу чи про решту дітей, які пішли з табору. Ми не можемо зупинятися. Я знала, що якщо ми зараз зупинимось, то я більше ніколи не почну все спочатку.

Передні кімнати були порожніми. Коробки та пачки позабирали. Я змусила Чабса йти за мною, коли ми проникли на Склад, але він був порожнім.

— Може, вони забрали його? — мовив Чабс, потираючи чоло.

Я скривилась.

— Коли нам так щастило?

Нагорі в кімнаті панував ідеальний порядок. Перш ніж піти, Кленсі застелив ліжко, склав кіпи аркушів та коробки, і, як мені здалося, навіть пилюку повитирав. Я відсунула білу запону, поєднавши таким чином дві половини кімнати, а Чабс вовтузився з телевізором, вмикаючи та вимикаючи його.

— Відрізали струм, — підсумував він. — Закладемось, що воду відрізали теж?

В офісі Кленсі я майже впала на крісло, притулившись обличчям до темного дерева. Чабс спробував стягнути з моїх плечей мокру куртку Лаяма, але я не дала йому цього зробити.

— Дякую, що знайшов мене, — сказала я, заплющуючи очі.

— От дурненька, — ласкаво промовив Чабс і погладив мене по спині. — Завжди шукаєш неприємностей.

Коли я поворухнулась, то відчула його руку на моєму плечі.

— Рубі?

— Чому він це зробив? — прошепотіла я. Все у кімнаті нагадувало мені про Кленсі — від запаху до розставлених на полицях за