Стівен Кінг - Необхідні речі

поклав на підлогу. Тоді розстебнув штани, обережно присів над нею й зробив те, що здавалося природним.

Це був апогей того, що на цю мить перетворилося на дуже поганий день.

3

Ленні Партрідж, найстаріший мешканець Касл-Рока і власник костура від «Бостон Пост», який раніше належав тітці Евві Чалмерз, також водив одну з найстаріших машин у Касл-Року. «Шевроле бел-ейр» 1966-го, колись білу. Тепер авто було загального брудно-ніякого кольору – можна назвати його сірим ґрунтової дороги. Воно було в не дуже гарній формі. Скло в задньому вікні вже кілька років тому було замінене на універсальний пластик, пороги так сильно проіржавіли, що, їдучи, Ленні міг крізь складне мереживо корозії бачити дорожнє покриття, а вихлопна труба звисала, ніби гнила рука чоловіка, що помер у сухому кліматі. Крім того, в машині не було сальників. Коли Ленні вів «бел-ейр», то розносив величезні хмари духмяного блакитного диму, а поля, які він проминав на щоденному шляху в місто, мали вигляд, ніби щойно їх обсипав паракватом якийсь авіатор-убивця. «Шеві» зжирав три (іноді чотири) кварти мастила на день. Такий екстравагантний апетит зовсім не хвилював Ленні. Він купував у Сонні Джекетта відпрацьоване мастило «Даймонд» в економтарі на п’ять галонів і завжди слідкував, щоб Сонні відняв десять відсотків ціни… за його знижкою «Золотого старожила». А оскільки останні десять років він не їздив «бел-ейром» на швидкості більшій ніж тридцять п’ять миль за годину, мабуть, авто проживе довше, ніж сам Ленні.

Поки Генрі Бофорт виходив на дорогу до «Захмеленого тигра» на іншому боці Олов’яного моста, майже за п’ять миль звідси, Ленні кермував своїм проіржавілим «бел-ейром» по верхівці Касл-Гіллу.

Посеред дороги стояв чоловік із руками, піднятими у величному жесті зупинки. Чоловік був із голими грудьми та босий. На ньому були лише штани хакі з розстебнутою ширінкою, а навколо шиї – поїдений міллю шматок хутра.

Серце Ленні, задихаючись, високо стрибнуло в сухорлявих грудях, і він обома ногами, взутими в пару високих кедів, що вже ледь трималися купи, влупив по педалі гальма. Та з неземним стогоном утонула ледь не до самого дна, і «бел-ейр» урешті зупинився менш ніж за три фути до чоловіка, у якому Ленні впізнав Г’ю Пріста. Г’ю навіть не здригнувся. Коли авто зупинилося, він швидко оббіг його до водійських дверцят, де Ленні притискав долоню до термофутболки, хапав ротом повітря й роздумував, чи це не остання його зупинка серця.

– Г’ю! – видихнув він. – Якої дідькової мами ти робиш? Я тебе чуть не переїхав! Я…

Г’ю відчинив водійські дверцята й нахилився всередину. Хутряне боа в нього на шиї зависло в Ленні біля обличчя, і той подався назад. Річ скидалася на напівгнилий лисячий хвіст, у якого на шкурі не вистачало значних жмутків шерсті. І пахнув він досить зле.

Г’ю схопив Ленні за ремінці комбінезону й витягнув з машини. Ленні зміг лише клекотнути від страху й люті.

– Вибачай, діду, – промовив Г’ю відсутнім голосом людини, у якої гірші проблеми, ніж ця. – Мені треба твою машину. Моя трохи не в настрої.

– Ти не можеш…

Але Г’ю, цілком очевидно, міг. Він кинув Ленні на дорогу, ніби мішок зі щурами. Коли старий бухнувся на землю, почувся чіткий хрусткий звук, і його кректання обернулися жалібними, завивальними криками болю. Він зламав ключицю і два ребра.

Не зважаючи на нього, Г’ю всівся за кермо «шеві», затраснув двері й до підлоги затиснув педаль газу. Двигун скрикнув від подиву, і з обвислої вихлопної повалувала блакитна мряка масляного диму. Він уже спускався з пагорба на швидкості за п’ятдесят, коли Ленні взагалі спромігся перекотитися на спину.

4

Енді Клаттербак повернув на Касл-Гілл-роуд приблизно о 15:35. Він проїхав повз стару мастильну ненажеру Ленні Партріджа, що їхала у зворотному напрямку, але не звернув на це особливої уваги. Голова в Клата була цілком забита Г’ю Прістом, а старий поіржавілий «бел-ейр» він сприйняв лише як частину ландшафту.

Клат і гадки не мав про те, як і чому Г’ю може бути замішаний у смертях Вілми й Нетті, це не відігравало ролі. Він просто пішак і виконує свою роль. Питаннями «чому» і «як» нехай переймаються інші, і сьогодні він збіса тішився, що в цей день не йому доводиться про це думати. Він знав, що Г’ю – клятий п’янчуга, який з роками не кращає. Чоловік його штибу здатний на що завгодно… особливо коли добряче присів на стакан.

«Він, напевно, на роботі», – подумав Клат, але, наблизившись до розхнябаної халупи, яку Г’ю називає домом, усе одно відстебнув ремінець на табельному револьвері. За мить він побачив, як сонце відбивається зайчиками від скла й хрому на під’їзній доріжці Г’ю, і його нерви напнулись аж до гулу, ніби телефонні дроти від вітрюгана. Машина Г’ю на місці, а якщо автомобіль стоїть у чоловіка вдома, то й чоловік зазвичай теж на місці. Отака проста істина життя містечок.

Коли Г’ю пішки зійшов зі своєї під’їзної доріжки, то повернув праворуч, геть від міста, у бік Касл-Гіллу. Якби Клат подивився в тому напрямку, то побачив би, як на м’якому узбіччі лежить Ленні Партрідж і дриґається, ніби курча, що купається в поросі; але він туди не подивився. Усе, на чому зосередився Клат, – це будинок Г’ю. Слабкі, пташині крики Ленні долинули Клатові в праве вухо, пройшли крізь мозок, не викликаючи жодної тривоги, і вийшли з лівого вуха.

Перш ніж виходити з автомобіля, Клат дістав пістолет.

5

Вільямові Тапперу було тільки дев’ятнадцять, і йому не світила стипендія Родса, але вистачало кебети налякатися поведінки Генрі, коли той зайшов у «Тигр» за двадцять хвилин четверта в останній реальний день існування Касл-Рока. Також йому вистачило розуму не відмовляти Генрі в послузі й віддати ключі від «понтіака». У такому настрої Генрі (за звичних обставин – найкращий шеф, який будь-коли був у Біллі) просто вирубив би його і сам забрав їх.

Тож уперше – і, мабуть, єдиний раз – у своєму житті Біллі спробував скористатися обманом.

– Генрі, – невпевнено промовив він, – здається, тобі б не завадило випити. Та й мені б не завадило. Може, я наллю нам обом по чарці, перш ніж ти підеш?

Генрі зник за барною стійкою. Біллі чув, як він там порпається й лається собі під ніс. Нарешті він підвівся, тримаючи в руках прямокутну дерев’яну коробку з невеличким висячим замком. Він поставив коробку на стійку й почав добирати ключ із в’язки, яку носив на поясі.

Він замислився над пропозицією Біллі, почав був хитати головою, а тоді передумав. Справді, випити – не така погана думка. Це заспокоїть і руки, і нерви. Генрі віднайшов правильний ключ, відімкнув замок і відклав його на стійку.

– Добре, – погодився він. – Але якщо вже