Стівен Кінг - Острів Дума

з розбитого носа теж тече кров. І цівка крові простяглася в нього по шиї вниз з лівого вуха. Вона струміла поривами, з кожним ударом його серця.

— Боже, цей його вереск, — промовив він. — У мене аж сльози з очей потекли, а у вухах дзвенить так, що ну його нахер. Ти чуєш мене, Едгаре?

— Так, — відповів я. — Ти як, у нормі?

— Якщо не брати до уваги те, що щойно в мене на очах зник нахер мертвяк? Авжеж, можна вважати, що я в нормі.

Нахилившись, він підняв з підлоги тупий циліндр і поцілував.

— Слава тобі Господи, за пістряві речі, — проголосив він урочисто, а відтак вибухнув реготом, — Навіть якщо вони не пістряві[356].

В руці він тримав свічник. Кінець, куди вставляється свічка, потемнішав, ніби ним нещодавно тикали у щось розжарене, а не в мокре.

— В усіх будинках міс Істлейк є запас свічок, бо в нас на острові, буває, вирубається електрика, — пояснив Ваєрмен. — Тільки в нас, у великому будинку, ми маємо ще й генератор, а в інших тільки свічки. А от в цьому домі, на відміну від інших, є ще й свічники з великого будинку, і так вже трапилося, що вони срібні.

— І ти про це встиг згадати? — спитав я. Дійсно чудасія.

Він знизав плечима, а відтак перевів погляд на Затоку.

І я теж. Там було пусто, тільки гра світла місяця й зірок на воді. Принаймні зараз пусто.

Ваєрмен взяв мене за зап’ястя. В мене аж серце підскочило, коли його пальці зімкнулися там, де недавно було кільце кайданків.

— Що? — спитав я, побачивши страх на його обличчі.

— Джек, — промовив він. — Джек там сам-один в Ель Паласіо.

Ми побігли до ваєрменової машини. Я, нажаханий, навіть не почув, як він під’їхав і припаркувався біля мого будинку.

— 9 —

З Джеком усе було гаразд. Він відповів на кілька дзвінків старих приятелів Елізабет, але останній прозвучав ще о чверть на дев’яту, за півтори години до того, як нас тут струснуло так, що аж скривавлений Ваєрмен, з виряченим очима, вимахував свічником. Ніхто не вторгався до Ель Паласіо, якогось корабля, що стояв би на якорі напроти Великої Ружі, Джек також не бачив. Джек їв спечений у мікрохвильовці попкорн і дивився «Поліцейського з Беверлі-Хіллз» на старій відеокасеті.

Він слухав нашу розповідь з непідробним здивуванням, але без недовіри. Він же юнак, мусив я нагадати собі, котрий виріс на телепрограмах типу «Х-файли» та «Загублений». Тим більше, ця історія доповнювала те, що він почув раніше. Коли ми закінчили нашу розповідь, він взяв у Ваєрмена з рук свічник і оглянув його торець, що скидався на засмажений цоколь перегорілої електричної лампи.

— Чому воно не прийшло по мене? — промовив він. — Я сидів тут сам, абсолютно безборонний.

— Не хотів би принижувати твою самооцінку, — сказав я, — але ти не видаєшся пріоритетною здобиччю для тієї сили, що керує всім цим шоу.

Джек помітив червону смужку на моїм зап’ясті.

— Едгаре, це від того...

Я кивнув.

— Курва, — промовив він притишеним голосом.

— Ти з’ясував, що тут відбувається? — спитав мене Ваєрмен. — Якщо воно послало ту істоту по тебе, воно, мабуть, усвідомило, що ти вже наблизився до розгадки?

— Не думаю, що хтось колись зможе розібратися з усім цим, — відповів я. — Але я знаю, ким було те воно, коли було ще живим.

— Ким? — вирячив очі на мене Джек. Ми стояли в кухні, він ще тримав у руках свічника, але тут відклав його на полицю.

— Емері Полсоном, чоловіком Адріани Істлейк. Вони приїхали сюди допомагати в пошуках зниклих Тесі й Лори, це факт, але після того з Думи вони так і не виїхали. Ними зайнялося Персе.

— 10 —

Ми перейшли до тієї вітальні, де я вперше був представлений Елізабет. Довгий низький стіл там так і стояв, проте тепер він був порожній. Полірована поверхня столу вразила мене, здалася ідеальною пародією на життя.

— Де все поділося? — запитав я у Ваєрмена. — Де її порцеляна? Де її Містечко?

— Я все поскладав у коробки й відніс до літньої кухні, — ніби байдуже відповів він. — Просто мені так... просто мені з цим.... мучачо, хочеш гарного чаю? Чи пива?

Я попросив собі води, а Джек пива, ніби нічого не помітили. Ваєрмен пішов по напої. Тільки подолавши половину галереї, він заплакав. Він схлипував і ридав, то був той розпачливий плач, якого неможливо стримати, як не намагайся.

Ми з Джеком перезирнулися і почали дивитися в різні боки. Слова були зайві.

— 11 —

Його відсутність тривала довше, ніж звичайно потрібно для того, щоб принести пару банок пива і склянку води, але повернувся він цілком опанувавши себе.

— Перепрошую, мені якось незвично втрачати кохану людину і совати свічник в морду вампіру, і все це впродовж одного тижня. Звичайно таке трапляється по черзі. — Він знизав плечима, намагаючись продемонструвати безтурботність. Це виглядало безпорадно, але я б начислив йому очки за старання.

— Вони не вампіри, — сказав я.

— А хто ж вони тоді, — спитав він. — Патякай.

— Я можу розповісти тільки те, що мені розповіли малюнки Ліббіт. Не варто забувати, що, хоч вона й була надзвичайно талановитою художницею, але залишалася дитиною, — я зупинився, похитав головою. — Ні, вона була лише трохи старшою за немовля. А Персе була... гадаю, що Персе можна було б назвати її духовним проводарем.

Ваєрмен відкупорив пиво, сьорбнув і нахилився вперед.

— А як щодо тебе? Персе також і твій духовний проводир? Вона підсилює твої здатності?

— Авжеж, так і є, — відповів я. — Вона перевіряла межі моїх можливостей, а потім почала їх підсилювати — я певен, що Цукерка Браун був моделлю. А далі вона почала підкидати мені теми. Так з’явилися картини «Дівчина і Корабель»

— А решта ваших малюнків? — спитав Джек.

— Гадаю, більшість — мої. Хоча деякі з них... — я вкляк, вражений жахливою думкою. Відставив склянку, ледь її не перекинувши. — О Господи-Ісусе.

— Що, — спитав Ваєрмен. — Заради Бога, що?

— Мені потрібен отой твій червоний телефонний записничок. Зараз же.

Він пішов і повернувся з ним, заразом ткнувши