Стівен Кінг - Острів Дума

тильним боком долоні всі три вимикачі. Засвітилося і я перестав бачити Персе — перед очима залишилася тільки Флоридська кімната в яскравому тверезому освітленні. Я поклав руку на телефон і зупинився.

В кухні була людина. Біля мого холодильника стояв чоловік. У мокрому шматті, що колись було, либонь, джинсами і майкою з викотом «човником». Його шия, щоки, лоб і руки поросли чимось схожим на лишаї. Лівий бік черепа провалився досередини голови. Уламки кості стирчали з його темного рідкого волосся. Одного — правого — ока в нього не було. На його місці — трухлява очниця. Інше відсвічувало абсолютно нелюдським сріблястим блиском. Він був босий, з розпухлими рожевими ступнями, щиколотки — голі кістки.

Воно вишкірилося до мене, його губи, розтягуючись, потріскалися, відкривши старі чорні ясна з двома рядами жовтих зубів. Воно підняло праву руку і я побачив на ній черговий сувенір з Персе. Кайданки. Одне іржаве кільце охоплювало зап’ястя цієї істоти. Інше, розімкнуте, звисало з нього, мов відпала щелепа.

Це кільце призначалося для мене.

З тихим шипінням — певне, це був єдиний звук, що дозволяли видати його зогнилі голосові зв’язки, — воно рушило до мене в яскравому тверезому світлі. Воно залишало сліди на дерев’яній підлозі. Від нього падала тінь. Я почув тихе порипування його шкіряного ременя — сирого, трухлявого, але якось вцілілого.

Мене охопив незрозумілий м’який параліч. Я був у свідомості, але тікати не мав сили, навіть розуміючи, що означають розкриті кайданки, і що це за істота: вербувальник-затягач. Він примкне мене до себе за руку і потягне на борт того фрегата, чи шхуни, чи бригантини, чи як там збіса називається цей корабель. Я стану членом команди. Можливо, там нема юнг, подумалось мені, але там точно є пара маленьких служниць, одну звуть Тесі, а іншу Ло-Ло.

Тікай. Чи хоч би вдар його телефоном, заради Бога!

Але я не міг. Я був мов птах, загіпнотизований змією. Найбільше, на щоспромігся — зробив крок назад до вітальні... відтак ще один.. потім третій. І знову опинився в тіні. Воно стояло на порозі кухні, в яскравому білому світлі добре було видно його сире зогниле обличчя, його тінь падала на килим вітальні. Воно так і щирилося. Я було подумав заплющити очі й наказати йому зникнути, але це було б намарно, я чув його сморід, воно тхнуло, як сміттєвий контейнер позаду рибного ресторану. А ще...

— Час йти, Едгаре.

... воно могло говорити, як виявилося. Його плямкання можна було зрозуміти.

Воно ступило до вітальні. Я зробив ще один крок назад, розуміючи в глибині душі, що діла не буде, що цього недостатньо, що, втомившись від загравань, воно просто плигне вперед, заклацне кайданки на моїй руці, я зойкну, а воно потягне мене до води прямо у кальдо ларго і останнім, щоя почую в світі живих, буде мурмотіння мушель під будинком. А відтак вуха мені заллє водою.

Тим не менш, я зробив ще один крок назад, зовсім не маючи впевненості, що рухаюсь у бік дверей, тільки надіючись, а потім ще крок... і тут на плече мені лягла рука.

Я заверещав.

— 7 —

— Що це за хрінотінь? — прошепотів мені у вухо Ваєрмен.

— Не знаю, — відповів я, схлипуючи. Я схлипував від жаху. — Ні, я знаю, знаю. Ваєрмене, подивися у вікно на Затоку.

— Не можу. Я не можу відірвати очей від цього.

Але воно вже теж побачило Ваєрмена, котрий, як і сама ця твар раніше, зайшов у дім через відчинені двері, Ваєрмена, що з’явився, мов загін кавалеристів у якомусь з вестернів Джона Вейна[355], і воно зупинилося на третьому кроці від кухонного порогу, з трохи нахиленою вперед головою, кайданки хилиталися вперед-назад на його простягнутій до мене руці.

— Господи, — промовив Ваєрмен. — Там корабель! Той самий, що на картинах!

— Йди геть, — прошипіло воно. — У нас нема до тебе справ. Йди геть і можеш жити.

— Воно бреше, — сказав я.

— Що ти мені тут базариш, — підвищуючи голос, гаркнув Ваєрмен. Він стояв за мною впритул і в мене ледь не лопнули барабанні перетинки. — Забирайся звідси! Ти не маєш права на вторгнення!

Молодий утопленик не відповів, але, як я й боявся, він виявився спритним. Щойно він стояв за три кроки від порогу кухні. Раптом він опинився прямо переді мною, і я помітив лиш тінь його руху, коли він покрив відстань між нами. Його сморід — завареного на сонці супу з гнилої риби й водоростей — став нестерпним. Я відчув, як в мене на руці зімкнулися його крижані пальці, і закричав від переляку. Жахливим був не їх холод, жахливою була їх м’якість. Їхня брезклість. Сріблясте око втупилося в мене, воно мов свердлило мені мозок, і на мить з’явилося відчуття, ніби я провалився в суцільний морок. І тут тупим жорстким клацанням на моєму зап’ясті замкнулися кайданки.

— Ваєрмене! — заверещав я, але Ваєрмена поруч не було. Він щодуху побіг від мене через кімнату. Я залишився примкнутим до утопленика. Він потяг мене до дверей.

— 8 —

Ваєрмен повернувся раніше, ніж ця твар встигла перетягнути мене через поріг. У руці він тримав щось схоже на тупий кинджал. На якусь мить мені здалося — один з срібних гарпунів. Марні сподівання, срібні гарпуни лежали нагорі у кошику.

— Гей, ти, — гукнув він, — гей, ти, я до тебе, ти Cojudodeputamadre!

Істота обернулася зі швидкістю готової вжалити змії. Ваєрмен не поступився в швидкості. Тримаючи ту річ обома руками, він затопив нею прямо в лице утопленику, поціливши йому точно над правою очницею. Воно пронизливо скрикнуло, цей звук прохромив мені голову, мов шматком скла. Я побачив, як Ваєрмен здригнувся й відхитнувся, побачив, як він намагається утримати свою зброю, але вона випадає в нього з рук на заметену піском долівку сіней. Дарма. Істота, яка ось щойно лиш здавалася такою цупкою, розпалася на ніщо разом зі своїм одягом. Кайданки в мене на зап’ясті теж втратили щільність. Якусь мить я їх ще бачив, а за секунду вже вода скапувала з руки мені на взуття. На місці, де був стояв морський привид, залишилася калюжа.

Я відчув щось тепле в себе на обличчі і втер кров з верхньої губи і носа. Ваєрмен перечепився через пук водоростей. Я допоміг йому підвестися і побачив, що в нього