Стівен Кінг - Доктор Сон

— Точно? У тебе попереду така робота.

— Я поїм, коли все це закінчиться.

— Ну, тоді…

Біллі зайшов до «Сабвею» купити собі «Баффало Чікен»[398]. Ден сконтактувався з Аброю. Колесо обернулося.

Писк.

Коли Біллі вийшов, Ден кивнув на його загорнутий у папір «футлонг»:

— Потерпи з цим пару хвилин. Оскільки ми вже опинилися в Боулдері, я хочу на дещо подивитися.

Через п’ять хвилин вони була на Арапаго-стрит. За два будинки від маленького кварталу мутних кафе-барів він попросив Біллі зупинитися.

— Можеш поглинати свою курчатину. Я недовго.

Ден виліз із пікапа і став на потрісканому хіднику, дивлячись на облізлий триповерховий будинок з оголошенням в одному з вікон: «ГОДЯЩІ КВАРТ. ГОДНІ СТУДЕНТСЬКІ ЦІНИ». Галявина лисіла. Бур’ян проростав крізь тріщини на хіднику. Він сумнівався, що цей квартал зберігся тут, гадаючи, що Арапаго стала тепер вулицею кондомініумів, заселеною заможними мугирями, котрі п’ють каву зі «Старбакса», перевіряють по десять разів на день свої сторінки у «Фейсбуку» і твіттерять, як ті осатанілі потіпахи. Але квартал все ще тут і має вигляд, наскільки Ден міг судити, точнісінько такий самий, як тоді, того дня.

Біллі приєднався до нього зі своїм сендвічем у руці.

— У нас попереду ще сімдесят п’ять миль, Денно. Краще б нам устигнути перевезти наші сраки через перевал.

— Правильно, — погодився Ден, а тоді знову почав дивитися на будинок, з якого облущувалася зелена фарба. Якось тут був жив один маленький хлопчик; якось він був сидів на цьому самому відтинку бордюру, де зараз стоїть, жуючи свій курячий «футлонг», Біллі Фрімен. Маленький хлопчик чекав свого тата, коли той повернеться зі співбесіди щодо роботи в готелі «Оверлук». У нього був бальсовий планер, у того маленького хлопчика, але з понівеченим крилом. Хоча нічого страшного. Ось тато приїде додому, він його полагодить стрічкою і клеєм. А потім, можливо, вони запускатимуть його разом. Його тато був моторошною людиною, але як же сильно той маленький хлопчик його любив.

Ден сказав:

— Я жив тут з моїми матір’ю й батьком перед тим, як ми переїхали до готелю «Оверлук». Незавидне місце, авжеж?

— Я бачив і гірші, — знизав плечима Біллі.

Ден також дещо бачив у свої мандрівні роки. Квартиру Діні у Вілмінгтоні, наприклад.

Він показав ліворуч:

— А там, у тому напрямку, була купка барів. Один з них називався «Зламаний барабан». Схоже, модернізація оминула цей район міста, тож він, можливо, і досі там є. Коли ми з батьком було проходили повз нього, він завжди зупинявся і зазирав крізь вітрину, і я відчував, як йому прагнеться зайти досередини. Така була в нього спрага, що й мене робила спраглим. Я пив багато років, щоб вгамувати ту спрагу, але зовсім вона ніколи не зникає. Мій тато знав це навіть тоді.

— Але ти любив його, я гадаю.

— Любив, — все ще дивлячись на цей зубожілий, миршавий житловий будинок. Незавидне місце, але Ден не міг не загадуватися, як інакше могло скластися їхнє життя, якби вони залишилися тут. Якби їх не упіймав у свої тенета «Оверлук». — Він бував і добрим, і поганим, і я любив ці обидві його сторони. Господи, допоможи мені, я гадаю, що й зараз його люблю.

— І ти, і більшість дітей, — сказав Біллі, — ви любите своїх рідних і сподіваєтеся на краще. А як ще інакше? Ходімо, Дене. Якщо ми хочемо зробити ту справу, мусімо вже їхати.

Через півгодини, залишивши Боулдер позаду, вони вже дряпалися наверх, у Скелясті гори.

Розділ дев’ятнадцятий

Примарні люди

1

Хоча сонце вже наближалося до заходу, принаймні в Нью-Гемпширі, Абра так само сиділа на задньому ґанку, дивлячись униз, на річку. Неподалік від неї, на ляді компостного баку, сидів Гоппі. З будинку вийшли Люсі з Девідом і теж сіли обабіч дочки. На них дивився з кухні Джон Далтон, з чашкою кави в руці. Його чорний саквояж стояв на столі, але всередині нього не було нічого такого, чим міг би скористатися лікар цього вечора.

— Може, тобі зайти до хати, трохи повечеряти, — промовила Люсі, сама розуміючи, що Абра нікуди не піде — не матиме можливості, мабуть, — поки все це не закінчиться. Але ж завжди чіпляєшся за звичне.

Оскільки тут все було на вигляд нормальним, а небезпека лежала десь за тисячу миль звідси, їй так було легше, аніж її дочці. Хоча до цього обличчя Абри залишалося чистесеньким — таким же бездоганним, як коли вона була ще немовлям — тепер навкруг крил її носа з’явилися цілі гнізда акне, а на підборідді рій огидних вугрів. Просто буяють гормони, врочисто оголошуючи про надходження справжнього дорослішання: так хотілося вірити Люсі, бо це було нормальним. Але ж акне буває також від стресу. А ще ж оця блідість шкіри і темні кола в неї під очима. На вигляд вона зараз хвора не менше за Дена, коли Люсі його бачила востаннє, коли він з такою страдницькою повільністю залазив до пікапа містера Фрімена.

— Не можу я зараз нічого їсти, ма. Нема часу. Та й взагалі воно в мені, мабуть, не втрималося б.

— Скільки ще часу до того, як це мусить трапитися, Аббі? — запитав Девід.

Вона на них зовсім не дивилася. Вона невідривно дивилася вниз, на річку, але Люсі розуміла, що насправді її дочка і туди не дивиться. Вона зараз перебуває дуже далеко, в такому місці, де ніхто з них не здатен їй бодай чимсь допомогти.

— Недовго. Поцілуйте мене, а тоді обоє йдіть досередини.

— Але… — почала було Люсі, а потім побачила, як Дейв кивнув їй. Тільки раз, проте дуже рішуче. Вона зітхнула, взяла за руку Абру (якою ж та була холодною) і міцно поцілувала її в ліву щоку. Дейв свій цілунок залишив на її правій щоці.

Люсі:

— Пам’ятай, що казав Ден. Якщо справи підуть на зле…

— Люди, вам було б краще вже зайти зараз. Коли це почнеться, я візьму Гоппі й посаджу його собі на коліна. Коли ви побачите це, не смійте до мене втручатися. З жодного приводу. Ви можете так убити дядька Дена, а можливо, також і Біллі. Я можу перекинутися, наче зомліла, але це буде не непритомність, отже, не рухайте мене, і доктору Джону також не дозволяйте мене рухати.