Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Кохана? – крізь образу пробилася приємна, сором’язлива цікавість.

– Ну звичайно, я ж ніколи не приховував, вставай! – різко перескочив він з цієї теми кохання, яка була трохи образливою для хлопця. Крім того випадку, коли дівчина сказала про любов під діями сильних наркотиків, Ліра жодного разу не повторила своїх слів. Наст простягнув дівчині руку та встав перед нею.

Підвівшись, Ліра розгублено намагалася збагнути, що робить хлопець, який швидко обійшов її ззаду та взяв за дві ручки.

– Тримайся! – наказав він.

– А що… – почала вона як раптом. – А‑і-і-і хе-хе-хе, – роз-

веселилася дівчина. Наст підліз між ногами і різко, але обережно піднявся на ноги, вже з дівчиною, що сиділа у нього на плечах. – Попереджати треба! – щасливо сміючись схилилася вона до вуха хлопця, давши легесенького потиличника.

Так і продовжилася їхня подорож до мосту – серед квітучих дерев та пахучих рослин. Під теплими сонячними променями по звільненій українській землі. Вони йшли у тиші, під коливання вітру дихаючи свіжим повітрям та слухаючи співи пташок. Перед входом на міст на блокпосту українські військові зустріли пару посмішками. Вони знали, хто це. Майже всі у місті знали в обличчя Наста і його друзів. Весь загін «Ghost» був деанонімований, світові стали відомі імена та обличчя тих самих партизанів на сході, що спонукали до подібних дій багато людей на інших окупованих територіях країни.

– Ти тепер зірка… – шепотіла на вушко Ліра. – Батько каже – навіть більш відомий у місті, ніж він.

– Та не вигадуй, – посміхнувся хлопець у відповідь.

Діставшись середини мосту, дівчина тихо прошепотіла:

– Дякую тобі за ці гроші…

– Ти про що?! – аж зупинився від несподіванки Наст.

– Фонд. Це ж ти порадив батьку відкрити фонд на збирання коштів для мого… для ноги.

– А‑а, – видихнув з полегшенням хлопець. – Ти про це? Ну, не я б підказав – так хто-небудь інший.

Сіверський Донець став ширше ніж був. Чи то підземне озеро, що вивільнилося через тисячі років назовні, так збільшило його об’єми, чи то просто так сталося за якихось незрозумілих Насту причин, але він став ширшим, швидшим. Це вже була не та вузенька річка, яку ще нещодавно хотів переплисти хлопець. Майже все змінилося тут: і природа, і люди. Навіть повітря відчувалося інакше, не краще й не гірше – просто інакше.

– А все ж… хто б це міг бути… п’ятдесят тисяч євро одним траншем… Після того як за тиждень було зібрано тільки чотириста.

– Хтось… не знаю, – похитав Наст головою у сторони, намагаючись швидше закрити цю тему, яка була дуже болісною для дівчини і для нього.

– Хм…Хм… – почала плакати Ліра гмикаючи носом і швидко підтираючи хустинкою очі. – Мені так приємно знати, що добрі люди ще живуть на Землі… – від щирого серця прошепотіла вона, і ці слова немов ніж в серце відлунили у Настовій душі.

– Так… – повернув голову хлопець і поцілував ніжне стегно дівчини, що сиділа на його плечах.

Та у відповідь стріпнула його волосся, що відросло й поки не спадало на чоло, але вже лежало незграбними пасмами на голові.

Перетнувши міст, хлопець з надією окинув поглядом вулицю. Спина вже тріщала від утоми, але показати це Лірі він не мав права. Дівчина б точно подумала, що це через її металеву ногу і сильно б засмутилася. Пройшовши декілька хвилин навпростець і завернувши наліво на довгу вулицю Вокзальну, вздовж якої тяглися залізничні колії, хлопець засмучено скривився – йти були ще далеченько. Тихе:

– Насте, – на вушко, вибило його з поганих думок.

– Так, пташечко…

– Я хочу тобі дещо сказати, – продовжувала тихенько шепотіти вона.

– Скажи, Ліро, я тебе уважно слухаю, – намагався не видати своє важке дихання він.

Дівчина прикрила вуха хлопця долонями і згодом відпустила.

– Все, сказала, – звітувала вона.

– Ну так я ж не чув нічогісінько! – обурився Наст, піднявши брови до гори.

– Ну нічого… потім якось повторю.

– Ні-і, ну скажи зараз, мені ж цікаво! – почав випрошувати хлопець.

– Я цього ще нікому не казала, тому поки що не можу… вибач, – тихенько прощебетала пташечка на Настових плечах.

– Ну Лір… будь ласка, мені ж цікаво…

– Ладно-ладно, – перейшла вона на дуже тихий шепіт і втиснулася губами у самісіньке вушко. – Кохаю тебе.

Немов електричний струм пройшовся по тілу хлопця від цих чуттєвих слів. Це були вже не ті слова, сенс яких могла не розуміти дівчина під дією речовин, це були свідомі слова, від щирого серця.

– Коли я сказав це тобі вперше, я дивився у вічі. Очі не брешуть, Ліро. А як я зараз в них тобі подивлюся?

– ТЦ! – цокнула вона і схилила голову над Настовим обличчям. – Кохаю тебе! – вже гучно промовила перегорнута голова, що висіла перед його очима.

«ГМ», – вдоволено гмикнув він і сів навпочіпки, щоб дівчина встала. Його радісне обличчя видавало стільки щастя, що в моменті його могло вистачити на всіх нещасних людей в Україні. Наст встав на ноги і притиснув дівчину за талію до себе.

– Це що за зупинка? – намагалася уводити очі щаслива Ліра, стримуючи посмішку, яка теж назрівала на її чарівному обличчі.

– Зупинка – «поцілунки», – почав розціловувати щасливу дівчину, що радісно сміялася, коли хлопець знаходив нове дивне місце для поцілунку як око, ніс, підборіддя, вухо та інші, більш спокусливі, як шия та губи. На вустах Наст застряг надовго, цілуючи дівчину і під час того, як хтось з перехожих, гучно запитав у своїх: «А це не Яковенко, той!?», і, навіть, коли повз них проїхали два БТР‑и – Наст не спинявся ні на мить.

– Так, стоп! – відсахнулася щаслива, розцілована с голови до п’ят Ліра. – А ти взагалі нічого не хотів сказати?

– Дуже-дуже-дуже хотів сказати, що дуже-дуже сильно кохаю тебе, моє пташеня, – майже зі сльозами на очах взяв він у долоні її тендітне обличчя і почав знов його цілувати.

Минуло хвилин п’ять і пара знов рушила у напрямку будинку Яковенків. Відпочивши, Ліра пішла самостійно, хоча Наст і пропонував свою послугу носія. На щастя хлопцевій спині дівчина відмовилася, гордо звітувавши, що найкращій прогрес завжди виникає на межі людських можливостей. Пара дісталася двору Яковенка за п’ятдесят хвилин. Повільно зайшовши у двір з боку, де виїжджають автомобілі, хлопець насамперед нагострив вуха на голоси друзів за спиною. Він крокував на декілька метрів попереду Ліри і тихо шепотів собі під ніс: