Трумен Капоте - Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

«Я хотів би ще раз поговорити з Вами. Не встиг сказати багато такого, що могло б Вас зацікавити. Мені завжди приємно спілкуватися з людьми, які знають, чого хочуть, і вперто йдуть до поставленої мети. По-моєму, ви саме така людина».

Гікок писав не так старанно, як його товариш. Він часто підводив голову і слухав відповіді чергового кандидата в присяжні чи роздивлявся обличчя людей навколо. Особливо довго і з видимою неприязню він спиняв погляд на енергійному обличчі окружного прокурора Дуейна Веста, свого однолітка — обидва мали по двадцять вісім років. Одначе Дікова біографія, написана гарним почерком, що нагадував скісний дощ, була готова ще перед тим, як суддя оголосив перерву до наступного дня.

«Спробую розповісти про себе все, що зможу, хоч раннє дитинство, років до десяти, пригадую дуже невиразно. Шкільні літа минали так само, як і в більшості моїх ровесників. Бився з хлопцями, водився з дівчатами — усе, що належить у цьому віці. Життя вдома також було нормальне, але, як я вже Вам розказував, мене рідко відпускали з двору гуляти з товаришами. Щодо цього батько стежив за нами суворо. (Гікок має на увазі себе й молодшого брата). До того ж мені доводилося чимало допомагати йому в господарстві... За все життя пригадую лиш одну суперечку між батьками, та й то вони одразу ж помирилися. Яка була її причина, я не знаю...

Якось батько купив мені велосипед, і я почував себе найщасливішим хлопцем у містечку. Велосипед був уживаний, дівочий, але батько переробив його на хлопчачий, пофарбував, і він став як новий. Та й інших іграшок я мав у дитинстві чимало, коли зважити на можливості батьків. Ми завжди були, як то кажуть, не багаті й не бідні. Ніколи не знали злиднів, але кілька разів опинялися на грані. Батько все життя гнув горба, аби ми мали все, що треба. Мати теж працювала в поті чола. У домі в неї завжди було чисто, й діти ходили охайні. Пригадую, батько полюбляв старомодні картузи з пласким верхом і хотів, щоб я теж такі носив, але мені вони не подобались...

Учився я непогано, перші кілька років навіть вище середнього, але потім пішло трохи гірше. Десь того ж таки часу я потоваришував з одною дівчиною. Вона була гарненька й мила, але нічого такого я собі з нею не дозволяв, ми тільки цілувалися. Просто були хорошими товаришами...

У школі я брав участь в усіх спортивних змаганнях. Найкраще відзначався у баскетболі, футболі, легкій атлетиці, бейсболі. Особливо у випускному класі. Постійної подружки я тоді не мав, бо весь вільний час у мене забирав спорт. Тоді ж таки я вперше звідав близькість з дівчиною, хоч перед товаришами, звичайно, хвалився, що вже мав їх хтозна-скільки...

Як доброго футболіста мене запрошували до двох коледжів, але я не схотів. Закінчивши школу, я пішов працювати на залізницю, але взимку мене звільнили. Наступної весни влаштувався на роботу в автокомпанію „Рорк“. Попрацювавши там півроку, попав на машині компанії в автомобільну катастрофу. Дістав тяжкі пошкодження голови, лежав у лікарні. Після того знайти іншої роботи я не міг і майже цілу зиму був безробітний. А тим часом познайомився з одною дівчиною і закохався в неї. Батько її був баптистський проповідник і не дозволяв їй водитися зі мною. У липні ми одружилися. Старий мало не сказився з люті, коли дізнався, що вона вагітна. Та й потім так і не подобрішав, ледве терпів мене. Коли ми одружились, я влаштувався на бензозаправну станцію поблизу Канзас-Сіті. Працював з восьмої вечора до восьмої ранку. Іноді дружина лишалася зі мною на цілу піч — вона боялася, щоб я не заснув, то приходила мені допомагати. Згодом мені запропонували місце в Перрі Понтіака, і я залюбки погодився. Робота була пристойна, хоч заробляв я не так уже й багато — 75 доларів на тиждень. Стосунки з усіма мав добрі, та й хазяїн мене поважав. Я працював там п’ять років...

Із здоров’ям у мене негаразд. Мабуть, це наслідки отої автомобільної катастрофи. Часто наморочиться в голові, бувають кровотечі з носа й лівого вуха. Не так давно з голови в мене вийшла скалка скла — виткнулася в куточку ока. Батько допоміг мені її витягти...

Гадаю, слід розповісти Вам і про те, що спричинилося до мого розлучення і чому я попав у тюрму. Це сталося на початку 1957 року. Ми з дружиною наймали квартиру в Канзас-Сіті. На той час я вже покинув роботу в автомобільній компанії і завів самостійне діло. Я орендував гараж в одної жінки. В неї була невістка, Маргарет. Якось я познайомився з тією дівчиною, і ми пішли пити каву. Чоловік її служив десь на флоті. Одне слово, ми почали зустрічатися. Моя дружина подала на розлучення. Мені тоді здавалося, що я ніколи не кохав її по-справжньому. Бо якби кохав, то не вчинив би такого. Отож я не заперечував проти розлучення. Я почав пиячити й не прохмелявся майже місяць. Занедбав роботу, витрачав більше грошей, ніж заробляв, удався до липових чеків і зрештою став злодієм. За це й сів у тюрму...

Мій оборонець сказав, що я повинен бути з Вами одвертий, бо Ви можете мені допомогти. А допомога мені, як Ви самі розумієте, конче потрібна».

Другого дня, в середу, суд розпочався по-справжньому. Того ранку до судового залу вперше пустили публіку. Але там умістилася лиш невелика частина тих, що зібрались біля входу. Перші лави були залишені для двадцяти представників преси й таких неординарних осіб, як Гікокові батьки. Ходили чутки, що на процесі мають бути дві старші дочки Клаттерів, та вони не з’явилися ні на цьому, ні на дальших засіданнях. Родину репрезентував молодший брат містера Клаттера, Артур, що приїхав на суд за сто миль. Він сказав журналістам:

— Я хотів тільки подивитися на них,— Він мав на увазі Сміта й Гікока.— Побачити, що це за звірі. Я сам, здається, роздер би їх на шматки.

Артур Клаттер сів як міг ближче до обвинувачених і просто-таки вп’явся в них очима, ніби мав намір малювати з пам’яті їхні портрети. Незабаром Перрі Сміт, немовби скоряючись його владному поглядові, обернувся, позирнув на нього — і впізнав риси людини,