Трумен Капоте - Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

а тоді попросив їх написати автобіографії. Отож, поки суд відбирав присяжних, обидва сиділи біля столів своїх захисників і складали ті життєписи. Гікок орудував пером, Сміт — олівцем.

Сміт писав:

«Я, Перрі Едвард Сміт, народився 28 жовтня 1928 року в Гантінгтоні, округа Елько, штат Невада. 1929 року наша сім’я переїхала на Аляску, в Джуно. У сім’ї, крім батьків, були мій брат Текс-молодший (згодом він поміняв ім’я на Джеймс, бо Текс звучить кумедно, а мабуть, ще й тому, що з дитинства незлюбив батька — під впливом матері), сестра Ферн (вона теж поміняла ім’я на Джой), сестра Барбара і я. В Джуно батько гнав і продавав горілку. По-моєму, саме тоді мати приохотилася до алкоголю. Вони з батьком почали сваритись. Пам’ятаю, як одного разу, коли батька не було вдома, мати приймала якихось моряків. Коли батько повернувся, зчинилась бійка, і він зрештою витурив геть тих моряків, а тоді заходився бити матір. Я страшенно перелякався, та й усі ми, малеча, тремтіли й плакали. Я боявся, що батько битиме й мене, і за матір теж боявся. Не міг збагнути, чому батько б’є її, але відчував, що вона вчинила щось дуже погане...

Далі я невиразно пригадую, як ми жили у Форт-Бреггу, в Каліфорнії. Братові подарували духову рушницю, і він підстрелив колібрі, а тоді йому стало жаль пташки. Я почав просити, щоб він дав постріляти й мені. Та він відштовхнув мене й сказав, що я замалий. Я аж заревів з люті. А коли виплакався, мене знов узяла злість. Підкравшись до стільця, на якому сидів брат, я схопив рушницю (вона була прихилена до стільця), приставив йому до вуха й закричав на все горло: „Бабах!“ Не пам’ятаю вже, хто з батьків одлупцював мене й звелів попросити пробачення. Потім брат узяв собі за звичай стріляти у великого білого коня, яким один сусід їздив повз дім до містечка. Одного разу той сусід зловив брата й мене в кущах і одвів до батька. Нам добре перепало, і батько забрав у брата рушницю, а я радів з того! Оце майже все, що я пригадую про життя у Форт-Бреггу. (Ага, ще ми, малеча, стрибали з парасолем з повітки на купу сіна).

Дальший спомин — уже десь за кілька років, коли ми жили в Каліфорнії... чи то в Неваді? Пригадую дуже соромітну сцену між матір’ю і одним негром. Ми, дітлахи, влітку спали на веранді, і одне з наших ліжок стояло під самим вікном кімнати батьків. Отож кожен з нас підглядав під нещільно спущену завіску й бачив усе, що там діялось. Батько найняв того негра, Сема, допомагати на фермі, бо сам десь працював. Він їздив на роботу своїм старим ваговозиком і повертався пізно. Я вже не пригадую добре, як воно все було, але, мабуть, батько знав чи підозрював про це, бо скінчилося тим, що вони з матір’ю розлучилися і мати переїхала з нами до Сан-Франціско. Вона забрала батькову машину і всі ті пам’ятки, що він привіз з Аляски. Здається, це було в 1935 році, точно не пригадую...

У Сан-Франціско й почалися мої знегоди. Я зв’язався з ватагою вуличних хлопців, старших за мене віком. Мати ніколи не прохмелялася й зовсім не дбала про нас, своїх дітей. Я ріс справжнім безпритульником і дикуном. Не знав ніякої влади чи дисципліни, ніхто не вчив мене відрізняти добре від лихого. Я йшов з дому й приходив коли хотів, аж поки вперше попав у біду. Відтоді я хтозна-скільки разів побував у виправних будинках — за втечі з дому, за крадіжки. Особливо запам’ятався мені один такий заклад. У мене були слабкі нирки, і я щоночі обмочував постіль. Я дуже соромився цього, але стримувати себе ніяк не міг. Наглядачка жорстоко била мене, прозивала дошкульними словами й висміювала перед іншими хлопцями. Кожної ночі вона ходила й дивилась, чи я не обмочився, а тоді здирала ковдру й лупцювала мене великим чорним ременем. Потім тягла за волосся до ванни, штовхала туди, пускала холодну воду й наказувала, щоб я мився і прав простирадла. Кожна ніч була для мене страхіттям... Згодом ту наглядачку звільнили, але я ніколи їй цього не забуду, ні їй, ні будь-кому, хто знущався з мене...»

Згадавши, що містер Джонс казав віддати йому написане того ж таки дня, Сміт одразу перескочив до тих років, коли підлітком жив разом з батьком і вони вдвох об’їздили весь Захід і Далекий Захід, шукаючи золота, полюючи звірину, беручись до будь-якої роботи.

«...Я любив батька, але часом любов і прихильність до нього спливали геть з мого серця, мов вода після дощу. Так було завжди, коли він не бажав розуміти моїх інтересів і прагнень. Він майже не рахувався зі мною, не давав права голосу, самостійності. І зрештою я був змушений покинути його. В шістнадцять років я найнявся в торговельний флот, а 1948 року вступив до армії — офіцер на призовному пункті поставився до мене поблажливо й завищив іспитову оцінку. Відтоді я почав усвідомлювати, як багато важить освіта. Це ще дужче розпалило в мені досаду й ненависть до інших. Я став зчиняти бійки. Одного разу в Японії скинув з моста в річку полісмена. Потім підпав під трибунал за погром в одному японському кафе. Там-таки, в Кіото, мене вдруге судив трибунал — за крадіжку таксі. В армії я прослужив майже чотири роки. В Японії і Кореї у мене часто були напади несамовитої люті. Я відбув у Кореї п’ятнадцять місяців, потім під час чергової зміни мене відіслали назад до Штатів. Як першому учасникові корейської війни, що повернувся на Аляску, мені влаштували урочисту зустріч: безкоштовно привезли туди літаком, написали про мене в газеті, навіть фото надрукували. Військову службу я закінчив у Форт-Люїсі, штат Вашінгтон...»

Сміт писав похапцем, майже нерозбірливо, щоб встигнути розповісти й про події ближчого минулого: як він покалічився на мотоциклі, як вчинив крадіжку в Філіпсберзі, штат Канзас, і дістав за неї свій перший тюремний присуд.

«...Мені дали від п’яти до десяти років за велику крадіжку і втечу з тюрми. Я вважав, що зі мною повелися вкрай несправедливо. В тюрмі серце моє ще дужче запеклося. Після звільнення я збирався їхати з батьком на Аляску, але не поїхав. Деякий час працював у Неваді й Айдахо, потім виїхав до Лас-Вегаса і, нарешті, до Канзасу, де й опинився в тому становищі, в якому тепер перебуваю... Більше писати не маю часу».