Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

виставляють напоказ свої каліцтва. Так і я, познайомивши читачів зі своїми депешами, відчуваю бажання похвалитися: дивлячись на великих людей, які нині кишать усюди, розумієш, що в наші дні тільки лицемір не оголошує сам себе безсмертним.

Чи ви читали дипломатичне листування, присвячене найважливішим подіям минулих епох, що зберігається в архіві міністерства закордонних справ? – Ні.

То, можливо, ви читали листування опубліковане? можливо, вам відомі подробиці перемов дю Белле, д’Осса, Дюперрона і президента Жаннена, можливо, ви заглядали в «Державні мемуари» Вільруа, «Королівські заощадження» Сюллі, в мемуари кардинала Рішельє і листи Мазаріні, в документи, що стосуються Вестфальського договору і Мюнстерського миру? Можливо, вам знайомі донесення Барійона про англійські справи і листування з приводу іспанського спадку, можливо, з-під вашої уваги не випало ім’я пані де Юрсен, можливо, вам попадався на очі «сімейний договір» пана де Шуазеля, можливо, вам не чужі імена Хіменеса, Олівареса і Помбаля, ви знаєте про боротьбу Гуго Гроція за свободу морів, читали його листи обом Оксеншернам, пам’ятаєте про перемови першого міністра Вітта з Петером Гроцієм, другим сином Гуго, нарешті, можливо, погляд ваш привертало зібрання дипломатичних угод? – Ні.

Виходить, ви ніколи не читали всіх цих незліченних просторікувань? У такому разі прочитайте їх, а потім перейдіть до моїх депеш із Пруссії, Англії та Рима (не будемо торкатися такої прикрої для вас війни в Іспанії, хоча вона – головна моя заслуга на державній ниві), порівняйте їх з усіма іншими депешами, які я тільки що перелічив, і, поклавши руку на серце, скажіть, які з них більше стомили вас: скажіть, чи дуже відрізняється моя робота від роботи моїх попередників, скажіть, чи поступаюся я стародавнім міністрам і покійним послам в умінні вдаватися в дрібниці істотності?

Перш за все ви побачите, що ніщо не випадає з моєї уваги: я не забуваю ні про Решид-пашу, ні про пана де Блакаса; я ревно відстоюю свої посольські права і привілеї, я тримаюся хитро і двоєдушно (а це найважливіша гідність!), і хитрість моя така велика, що я не відповідаю на лист панові Фунхалю, чиє становище ненадійне, але з підступної ввічливості роблю йому візит, щоб ублаготворити його, не залишивши, проте, в його руках жодного отриманого від мене рядка. У розмовах з кардиналами Бернетті та Альбані, двома державними секретарями, у мене не вихоплюється жодного необережного слова; я не цураюся і дрібниць: я даю лад паперам французів, що мешкають у Римі, і закладені мною основи зберігаються донині. Орлиним поглядом я прозираю протизаконність договору, укладеного в Трініте-дю-Мон між Папською областю і послами Лавалем і Блакасом – договору, який жодна зі сторін не мала права укладати. Потім я здіймаюся у сфери вищої дипломатії і, не маючи, втім, ніяких вказівок від міністра закордонних справ, беру на себе сміливість дати відвід одному з кардиналів, щоб не побачити на папському престолі ставленика Австрії. Я дістаю таємні протоколи конклаву: ніякому іншому послові це не вдалося б; день за днем я шлю на батьківщину списки кардиналів з результатами голосування. Я не забуваю і про родичів Бонапарта; я не полишаю надії вмілим поводженням добитися від кардинала Феша відмови від звання ліонського архієпископа. Досить якому-небудь карбонарію почати готувати нову змову, я негайно дізнаюся про це і визначаю, наскільки правдиві чутки про майбутній бунт; досить якому-небудь абатові почати плести інтриги, я негайно дізнаюся про це і руйную плани тих, хто хотів посварити кардиналів з французьким послом. Нарешті, я з’ясовую, що кардинал Латіль довірив головному сповіднику якусь важливу таємницю. Чи задоволені ви? Чи згодні, що перед вами людина, яка знає свою справу? У такому разі я зізнаюся вам, що ця дипломатична поденщина не коштувала мені ніяких зусиль, що я розправлявся з нею, як будь-який пересічний посол; так простак селянин у Нижній Нормандії шиє штани, пасучи овець: моїми вівцями були мої мрії.

Важливо й інше: порівняйте мої офіційні листи з донесеннями моїх попередників, і ви переконаєтеся, що я приділяю загальним питанням стільки ж уваги, скільки й приватним, що дух моєї епохи веде мене у вищі сфери людського розуму. Це найочевидніше в депеші, адресованій панові Порталісу, де я розглядаю становище Італії та виявляю презирство кабінетам, що мають хід історії за низку дрібних і великих змов. «Записка про східну війну» також містить політичні істини, які не назвеш рядовими. Я був прийнятий двома папами і розмовляв з ними не про кабінетні інтриги; я втягнув їх у розмову про релігію, про свободу, про майбутню долю світу. Тим же предметам була присвячена і моя промова перед конклавом. Я наважився порадити цим старцям йти вперед і зробити релігію рушієм суспільства.

Читачу, дочекайся закінчення моєї похвальби – адже я, подібно до філософа Платона, кружляю навколо своєї ідеї, перш ніж дійти до мети. Я став схожий на старого Сідрака – літа мій шлях подовжують. Я продовжую – і закінчу ще не скоро. Нині багато письменників зневажають свій літературний дар і готові поступитися ним заради дару політичного, незрівнянно втішнішого. Дякувати Богу, мною володіють зовсім інші почуття, я надаю дуже мало значення політиці, хоча б тому, що це – гра, в якій мені таланило. Успішному політику чесноти лише тягар. Я самовпевнено визнаю за собою практичну кмітливість, але чудово пам’ятаю про те, що добитися цілковитого успіху не дозволяю собі я сам. Справа тут не в моїй музі, але в моїй байдужості до всього на світі. З такою вадою досягти успіху в житті справді неможливо.

Байдужість, не сперечатимусь, личить державному мужу, але лише державному мужу, в якого немає совісті. Він байдуже поглядає на будь-які події, не відрізняє обрáзу від похвали, зневажає моральність, справедливість і співчуття, нарешті, здобуває користь навіть з революцій. Адже ці мудреці переконані, що будь-яка подія, щаслива чи нещасна, зобов’язана давати користь; вони наживаються на тронах, на домовинах, на клятвах, на образах; розцінки встановлюють новоявлені Мьонне, які колекціонують приниження і катастрофи: щодо мене, я не сильний у цій нумізматиці. На жаль, я безтурботний подвійно; власна моя доля не хвилює мене нітрохи не більше від навколишнього світу. Павло Пустинник зневажав світ, тому що вірив у Бога; я зневажаю суспільство, бо не вірю в політику. Ця невіра допомогла б мені добитися великих перемог в житті діяльному, якби я більше піклувався про свою дурну персону і вмів разом і принижувати, і улещувати її. Скільки б я не старався, я все одно залишаюся чесним простаком, неімущим дурником, що не вміє ні падлючити,