Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

Мене винесли з підвалу. Перший поверх якогось будинку.

— Де ми?

— Це Оранієнбаум. Ми з Олексієм бували тут кілька разів, але я і гадки не мала, що тут такий глибокий підвал!

— Зачекайте, — попросив я хлопців, графиня кивнула, і вони зупинилися, притримуючи мене.

Я озирався навколо. Була вже осінь. Пізня, бо листя майже повністю осипалося з дерев. Світило сонце, було дуже добре. Я заплакав, бо знову побачив світ.

— Тихо, Іване Карповичу, тихо. — Графиня підійшла до мене і обійняла. — Найкращому сищику імперії не личить плакати.

— Не везіть мене у лікарню, — попросив я.

— Чому?

— Не хочу, щоб мене бачили таким. Якщо можна, я побуду у вас.

— Вам потрібен лікар!

— Попросіть лікаря Бенедіктова. Він погодиться допомогти.

— Це той, який лікував вас на Кавказі?

— Він.

— Добре, Іване Карповичу, тоді їдьмо до мене.

Мені допомогли залізти у авто, я сів, Афродіта була поруч, притримувала мене. Один із хлопців сів за кермо, другий — на переднє сидіння. Ми рушили з місця. Хлопці були високі, широкоплечі, засмаглі. І з-під шапок в них стирчали оселедці.

— Хто це такі? — спитав я пошепки у графині.

— Мої друзі з Ріки Снів. Я ж там була вже тричі. Подумала, що мені знадобляться надійні товариші, то запросила їх із собою. Вони погодилися допомогти.

— Як ви знайшли мене?

— Та завдяки ж вам, Іване Карповичу. Ви добре все вигадали з тією газетою. Я тільки побачила фотографію, одразу звернула увагу, що ви дивитеся в очі, наче намагаєтеся щось сказати. Потім побачила, що ваш скривавлений палець вказує на газету. І що? Довго не могла второпати, а потім побачила, що ім’я спадкоємця помічене темною плямою, мабуть, кров’ю. І були ще такі самі плями, розкидані по всій газеті. Я взяла фотографію, знайшли той самий випуск газети і почала вираховувати, які літери ви відмітили. Порядок був такий: спочатку ті літери, що були ліворуч, потім інші. Це був ребус, і я його розгадала. Вийшло: «Графине — це...», ну а далі Олексій, так звуть спадкоємця. Я ще б могла подумати, що вас викрали за наказом спадкоємця престолу, але ви чомусь зверталися лише до мене, наче тільки я могла зрозуміти, що за Олексій. І тут я здогадалася, що це той самий Олексій, я ж вас навіть знайомила! Я одразу зателефонувала йому і попросила про зустріч. Він сказав, що не має часу. Виявився хитрим товаришем, бо відчув небезпеку і спробував утекти. Добре, що хлопці чекали його на порозі. Схопили, потім під’їхала я. Льоша дуже довго віднікувався, казав, що нічого про вас не знає. Він брехав дуже переконливо, але ви ж не могли помилитися.

— Не знайшов літери «ф», — кивнув я.

— Так, у вас вийшло «Граррине — це», але я здогадалася, що подвійна «р» означає «ф». Так ось, я наполягала, щоб він у всьому зізнався, він казав, що нічого не знає. Витримав кілька стусанів, я наказала обшукати будинок. І хлопці знайшли підвал.

— Підвал?

— Так, під будинком Олексія. Я думала, що ви там, але там виявилася дівчина.

— Дівчина?

— Так, Марі, якась артистка.

— Вона жива! Олексій сказав, що вбив її!

— Не вбив. Лише ґвалтував. Я давно підозрювала, що від нього всякого можна чекати, але ось такого!.. Марі була вагітна від цього покидька, і вона ж розповіла, що ви теж десь у полоні. Я повернулася до Льоші, а він спробував утекти, зі зв’язаними руками і ногами примудрився вистрибати з будинку, але на сходах послизнувся і впав. Розбив собі голову. Ми намагалися його врятувати, але марно. Він помер, я аж злякалася, що так і не зможу вас знайти, коли прийшов якийсь хлопець. Він збирався розповісти Олексію, що ви, Іване Карповичу, підмовили його звільнити вас і, можливо, ведете такі самі розмови з іншими охоронцями. Хлопець розповів, де дача, і ми приїхали сюди, рятувати вас. Але на сходах побачили трупи двох чоловіків, я так розумію, інших охоронців. До того ж ви примудрилися самі вилізти з клітки. Іване Карповичу, знову-таки дивуюся вашому вмінню виживати.

— Мені просто пощастило.

— Не без цього, але везіння — одна з частин уміння виживати! — Графиня зареготала.

— Один із загиблих мусив прийти до вас по гроші.

— Ага, хтось приходив, мені повідомляли з контори, але ж я була заклопотана пошуками, то не змогла зустрітися з якимось невідомим. А вони тримали вас у клітці постійно?

— Так, від літа.

— Ви дуже схудли, Іване Карповичу.

— Вони морили мене голодом.

— От же покидьки! І як добре, що я здогадалася розшифрувати ваш фокус із газетою! Хоча, так розумію, ви б усе одно вибралися. Іване Карповичу, Іване Карповичу! — Вона почали плескати мене по щоках, а я кудись плив.

Опритомнів уже в ліжку. Мені щось кололи. Я застогнав.

—