Панас Мирний - Повiя

довгих вiй iскрять чорним огнем її темнiї очi. "Ух, гарно! Ух, гарно!" - тiльки ухає Христя, плещучи воду в розшарене личко. Бризки стрибають угору, сягають на голову, осiдають росою на косах. Ось холодний струмок помчався до голови i потоками розливсь поза шиєю… морозом обдало усю. "Годi! Змepзлa!" - цокаючи зубами, сказала вона i стрибнула мерщiй на сонце. Гаряча хвиля його обдала її, граючи цвiтними огнями у невеличких краплях, що понавиали на чорнiй косi, тодi як холод, наче мурав'я, бiгає по всьому тiлу, пройма її дрижаками. Кожна жилочка бринить, кожна кiсточка мов ниє. Разом їй i холодно i тепло, i непривiтно i втiшно. На саму спеку вона виставля свої посинiлi руки, мокре личко, грiє i суше. Гарно так їй на сьому пекучому сонцi, як розпалена куля, котиться воно по безкрайому небi, а золотий свiт так i ллє, так i сприскує на всi боки огняними стрiлами. А що, як побiгти? I в одну мить Христя, мов що вкусило або злякало її, знялася з мiсця i помчалась попiд лiсом. Гарячий вiтер ходе кругом неї, обвiває, платок з-за спини ободом знявся i, надувшись, лопоче. Боже, як гарно! Серце стиха топоче, зiтхання сперлось у грудях… i її наче що пiдхопило на крила i несе… знай, несе по зеленiй долинi.

Вона i незчулася, як вибiгла на кiнець лiсу. Перед нею безкрає поле злегка пiднiмається вгору, тонучи ген-ген у жовто-прозорiй блакитi неба, а лiс круто повернув на лiву руч. А то що бовванiє таке на тому зеленому морi золотого марева? Наче журавлi iдуть собi, похитуючись тихо попiд горою, за ними щось ясне то блисне, то стихне. "Чи не косарi, бува?" - подумала Христя. Он пiд тiєю деревиною, що, мов копиця, зеленiє серед поля, здiймається димок сизий. "Косарi! Косарi! То i галушки або кашу варять". - I прямо на їх попростувала.

Вона йшла лугом, зеленою високою травою, їй любо так iти по тому пелехатому килимi, трава чiпляється за ноги, перечiпає… Вона ще й досi змерзла. Чому ж не нагрiтись? Нарошне запуска вона ногу в густiшу траву i, наче косою, пополам розбивав. Зляканi коники роєм знiмаються з-пiд трави i стрибають на всi боки. Сюрчать, галасують, мов дають звiстку переднiм товаришам, щоб береглися. Мiж ними метелики, мов лепестки розкiшних квiток, носяться, грають. Десь недалеко ударив перепел: "Ховав! ховав!" - роздалося мiж травою i стихло… Гарячий степовий вiтрець подихнув i обдав польовими пахощами - зiгрiтою травою, чебрецем, материнкою… Що за розкiш, що за приволля серед степу! Стихають болi пекучi, нiмiє туга самотня, тиха радiсть голубить душу, думки не думки, а якiсь легкi почуття забавляють серце. Не чутно голосу людського, не примiтне клопоту гiркого, а життя так i гра кругом тебе, так i б'є у свої страшеннi забої. Чуєш, як воно проходить крiзь тебе шелестом тихим трави, неугавним голосом коникiв, хававканням та пiдпадьомканням перепелиним… i все те якесь любе та миле, привiтне та рiдне… I себе почуваєш, що ти тiльки мала, невеличка частина того всесвiтнього життя, що так розвернулось кругом тебе i заводе голосну свою пiсню… i ти почуєш, що говорить травина травинi, про що сюрчить коник кониковi, чого гукає перепел несамовито. То життя в йому говоре, то воно шелестить, i сюрчить, i гукає. I твоє серце зливається з тим гомоном-гуком i стиха кидається, озиваючись до його.

Так почувала себе Христя серед широкої просторостi степу, серед теплого польового повiтря, простуючи до розкiшної деревини, з-пiд якої здiймався сизий димок. Чого вона туди йшла? Кого вона там стрiне? Вона не питала себе i в думцi не мала, а так щось невiдоме, наче магнiтом, тягло її туди.

I вона йшла. Ось уже їй видно, що та деревина - темно-зелена липа, товста i висока, широко розставила, мов руки, свої ряснi гiлки, вiд котрих густа тiнь спускалась на землю. Ген вiд неї збоку купа багаття мiж двома сiшками, i на перекладинi чорнiють казанки; коло їх молода дiвчина з переписаним сажею лицем зiгнулась i, держачи ложку в руках, знай, погляда то на той, то на другий. Сонце виткнулось з-за гiлки, снопом пада на її чорну шию, незап'яту голову - вона не примiчає. Зате в холодочку, обпершись спиною об липу, сидить ще не стара молодиця i, мугикаючи, корписа голкою якесь шитво. Чорнява дiвчинка коло неї очей не зводить з блискучої голки, а по другий бiк кучерявий хлопець спить, розвернувшись на м'якiй травицi. Лице молодицi бiле та повне, одяг хоч простий, та пишний, тонка сорочка штучно мережана квiтками, червчата плахта з голубою попередницею. Не то що в дiвчини - i сорочка товста, брудна, i тiльки двi лихеньких дерги обвились кругом стану. Так i видно, що дiвчина - наймичка, а молодиця - господиня. I лице її Христi якесь знайоме. Десь вона бачила, та не пригадає. Христя пiдiйшла ще ближче.

- Гляди, Килино, не перевари, - тихим голосом обiзвалася молодиця. Дiвчина посунула ложку в казан, захопила щерби i, подувши разiв скiльки на неї, сьорбнула.

- Ще, господине, раз закипить, та й буде, - повертаючись до молодицi, сказала дiвчина.

- Гляди, не перевари, щоб не прийшлося лопатки скуштувати, - знову сказала молодиця i, усмiхнувшись, зиркнула на дiвчину. Погляд її темних очей зразу перескочив на невiдому, що рукою подать стояла проти неї.

- Христя! - скрикнула молодиця i, кинувши шитво, знялася з мiсця.

- Одарка! - здивувалась Христя i кинулась до молодицi. Мiцно вони обнялись i поцiлувались. Дiвчина, що була коло варива, дивуючись, поглядала на панночку, що невiдомо де узялася i тепер цiлувалась з її господинею.

- Боже! А я вже думала, довiку не побачу нiде Христi! - скрикнула радо Одарка. - Сказано: "Гора з горою не зiйдеться, а чоловiк з чоловiком стрiнеться!" От не знав Карпо, коли на косовицю виїхати, та зостався дома. Бджоли рояться, так вiн коло їх. А як же вiн бажав тебе бачити, Христе! Як навiдалась до нас Горпина та розказала, що то за панночка була у церквi… Боже, як вiн шкодував, що не довелося побачитися з тобою, побалакати. А ти бач, Христе, якi великi мої дiти виросли. Ото Миколка спить, набiгався по жарi, знемiгся, сердешний. А то - Оленка. Оленко! Пiзнала тьотю Христю? - повернулася вона до чорнявої дiвчинки.

Христя пiдiйшла до дiвчинки i, поцiлувавши в чорняву головоньку, сказала:

- Пiзнаєш, Оленко, хто я?

Оленка блиснула оченятами i, показуючи два рядочки своїх дрiбних зубкiв, промовила: "Не