Майн Рід - Вершник без голови

Досі Колхаун думав тільки про те, щоб виграти на швидкості. Він аж ніяк не передбачав, що все може обернутись отакою невдачею, — а вона була тепер і можлива, й цілком імовірна. І, сповнений відчайдушної рішучості, він знову звів карабін.

На той час обидва коні наблизились аж до заростей і рясне гілля вже наполовину заслонило вершника без голови, черкаючи його по боках. Стріляти можна було тільки в крижі його коня, і саме туди Колхаун і навів свій карабін.

З дула шугнула хмарка порохового диму, водночас пролунав виляск пострілу, і, ніби виринувши з тієї хмарки, на землю з глухим звуком упала якась кругла темна річ.

Вона підскочила, покотилася по траві і спинилась просто під ногами капітанового коня. Спинилась, але й далі похитувалася з боку на бік, як ото дзига перед тим, як має впасти.

Сірий мустанг захропів і сахнувся назад. З уст Кол-хауна вихопився зляканий крик.

Та й не диво: на землі перед ним була людська голова, на якій усе ще тримався капелюх, — ото його тверді круглі криси й не давали голові лягти нерухомо.

Обличчя було звернене просто до Колхауна — поплямоване кров'ю, мертвотно-бліде й неначе всохле; очі розплющені, але каламутні й безживні, мов дві скляні кулі; білі зуби між почорнілими губами ніби розтулені в безтурботній усмішці.

Ось що побачив Кассій Квлхаун.

Він дивився і тремтів від страху. Але вже не перед чимось невідомим і незбагненним, а перед добре знайомим і зрозумілим йому.

Та не довго він стояв отак перед тією німотною, але промовистою у своїй німоті мертвою головою. Ще й не перестала вона похитуватись на траві, як він рвучко повернув коня, щосили вдарив його острогами й помчав геть від того місця.

Він не подався знов за вершником без голови, хоч іще чути було, як той скаче крізь хащу. Ні — він гнав назад, назад у відкриту прерію, і далі, далі, далі — до Каса-де ль-Корво!

Розділ LXXXII

МОТОРОШНИЙ КЛУНОК

Виїхавши з чагарників, Зеб Стамп поволі рушив по сліду, так наче мав попереду цілий день і нікуди не квапився.

Та якби хто придивився уважніше до його обличчя, то, мабуть, побачив би на ньому неабияку заклопотаність, що змушувала старого мисливця неспокійно соватись у сідлі й раз по раз пильно поглядати вперед.

Він майже не дивився на слід, залишений Колхауном, бо міг читати його і краєм ока. Та й не було потреби: тим слідом вільно пройшла б і сама його «худобина», без поводів.

Але не ця певність тримала Зеба далеко позаду. Він волів би весь час не спускати Колхауна з ока, але тоді й той помітив би його, і це звело б нанівець усі Зебові намагання досягти мети. А та мета важила для нього куди більше за саме переслідування, отож старий мисливець вистежував свою здобич, покладаючись не так на очі, як на розум.

Отак неквапливо, обережно, але неухильно посуваючись уперед, він зрештою дістався до того місця, де перед Колхауном з'явилася мана.

Зеб нічого того не побачив. Мана вже зникла, марево розвіялось, і синій край неба злився із зеленим краєм прерії, утворивши безперервну лінію обрію.

Зате він побачив інше, що зацікавило його не менш, ніж би та примара: два кінські сліди, які тяглися далі разом, і один з них, верхній, залишили копита Колхаунового коня, що їх Зеб уже встиг виміряти раніше.

Що ж до другого, нижнього, сліду, то про нього старому мисливцеві не треба було й гадати. Він знав його так само добре, як і слід своєї кобили.

— Той мерзотник таки знайшов його! — мовив він, роздивляючись на подвійний слід. — Та це ще не означає, що здогнав. А проте, хто знає, міг і здогнати. Побий мене грім, таки міг! Чом би мустангові не підпустити його до себе — під ним же теж мустанг. А коли так… коли так… Якого ж біса я тут стою? Нема часу думати-гадати. Якщо він запопаде т о г о й добуде що йому треба, то мені вже свого не доскочити, годі й сподіватися… Треба поквапитись… Ану, старенька, рушаймо! Спробуймо здогнати того сірого, що пробіг тут за півгодини перед нами. Напнися мені добре й покажи, що ти можеш бігати незгірш, коли тебе добре підігнати. Ану!..

Зеб штрикнув кобилу між ребра своєю єдиною острогою, і вона пішла клусом. Швидше їхати Зеб не хотів, бо мусив стерегтися, і, отак обережно посуваючись, весь час пильно видивлявся вперед.

— З того, як іде слід, — міркував він уголос, — можна певно сказати, куди він приведе. Наче всі дороги там сходяться. Ото й він туди поїхав, бідолашний хлопчина, якому вже нема вороття. Ну що ж, коли не можна його воскресити, то можна хоч поквитатися з мерзотником, що вкоротив йому віку. Недарма ж бо сказано в Святому Письмі: «Зуб за зуб і око за око». Цей ще посміється в мене на кутні, і світ в очах йому потемніє. Він про це поки що й гадки не має, а тим часом… Еге! Таж онде й він!.. А он і той, без голови!.. Женуть, аж гуде, і побий мене грім, коли сірий не здоганяє!.. Вони їдуть не сюди, старенька, отож ховатися нам не треба. А проте, постійно тихо. Він може помітити, як ми сунемось… Та ні, не помітить. Так розпалився, що не бачить нічого навколо, тільки те, що в нього перед очима… Ага! А що я казав — таки туди! Прямісінько в ту прогалину, стрімголов… Ну, худобино, поїхали далі!

Знов пустивши кобилу клусом і не відводячи пильного погляду від прогалини, Зеб під'їхав до заростей. Хоч обидва передні вершники давно вже зникли за поворотом, він рушив далі не серединою тієї лісової алеї, а крізь чагарі, що росли обабіч.

Він їхав так, щоб добре бачити дорогу попереду, але щоб його самого та його кобили не було видно, якби часом хтось виїхав звідти назустріч. Та загалом він не сподівався нікого зустріти, а найменше — того, хто невдовзі показався на прогалині.

Почувши постріл, старий мисливець не дуже здивувався: він давно чекав його, ще відтоді, як тільки побачив гонитву. Скоріш його здивувало те, що той постріл не пролунав раніше. Він упізнав виляск мисливського карабіна й зрозумів, хто це вистрілив.

Та по-справжньому він здивувався тоді, коли побачив, що власник карабіна скаче