Майн Рід - Вершник без голови

«Дивно, що він раз у раз повертається туди, — подумав Колхаун на згадку про ту обставину.- 3 біса дивно! Так наче знає… Ет, пусте! Просто там краща трава і вода близько. Що ж, сподіваюся, це принадить його й сьогодні. Коли так, то буде нагода його запопасти. А ні — то доведеться никати по заростях, хоч як я цього не люблю, навіть і серед дня. Тьху!.. Та чого мені, власне, боятися, коли той сидить за ґратами? Єдина небезпека — отой шматочок свинцю, а його я добуду, хай навіть і зажену цього сірого на смерть…»

— О небо! Що воно таке?!

Останні слова він промовив уголос і так рвучко шарпнув поводи, що мустанг під ним ледь не став дибки. Витріщивши очі, аж вони мало не вилазили з очниць, Колхаун невідривно дивився через рівнину, і в його застиглому погляді був не так подив, як жах.

Та й не дивно. Видовище, яке постало перед ним, жахнуло б і не такого сміливця.

Сонце, щойно піднявшись над обрієм, стояло якраз позад капітана, просто за його спиною. А спереду небокрай застилала пасмуга голубуватого туману — випарів, що здіймалися над хащею, до якої він наближався. Дерев не було видно: вони потонули в бузковому мареві, що вгорі зливалося з блакиттю неба.

І ось на тлі цього марева чи за ним — як ото за напівпрозорою завісою на сцені — з'явилася постать, така дивовижна, що Колхаун і очам своїм не повірив би, коли б уже не бачив її раніше. То був вершник без голови.

Але такого, як оце тепер, його ще не бачив ні Колхаун, ані хто інший. Ніхто й ніколи. Тепер він мав зовсім інший вигляд. Обриси лишилися ті самі, але він став разів у десять більший, ніж тоді!

То вже була не людина, а велетень, колос. І не кінь, а чудисько в подобі коня, височенне, як вежа, і завбільшки з мастодонта.

Та це було не все. З вершником без голови сталася ще разючіша переміна й ще незбагненніша, якщо таке взагалі можливе. Він їхав уже не по землі, а по небу: і кінь, і людина рухалися догори ногами! Копита коня чітко вирізнялись на горішньому краї тієї пасмуги марева, а плечі вершника — я мало не сказав «голова» — майже торкалися лінії обрію. Серапе на ньому належним чином звисало з плечей тільки відносно до перевернутої постаті, а на погляд збоку стриміло догори, цілком усупереч законові тяжіння. Те саме діялось і з поводами, і з гривою, і з довгим хвостом його коня. Все стриміло догори!

Спочатку, щойно з'явившись на обрії, той примарний вершник, — тепер ще примарніший, ніж будь-коли, — їхав повільно, неквапливою ступою. Так він проїхав ще трохи, і Колхаун дивився на нього, сповнений невимовного жаху.

Аж раптом картина змінилася. Правильні обриси коня і вершника враз спотворились — кінь круто повернув і швидко поскакав геть, хоч копита його все так само торкалися неба.

Привид злякався й пустився навтіки!

Заціпенілий зі страху, Колхаун так би й не зрушив з місця й дав вершникові втекти, коли б не його власний кінь. Сірий мустанг раптом сполохано крутнувся на місці, і тоді відставний капітан усе збагнув.

Коли його кінь повернув назад, Колхаун почув глухий тупіт підків по м'якому дерну прерії і зрозумів, що зовсім близько перед ним проскакав справжній вершник, — якщо тільки можна назвати справжнім того, хто відкидав таку моторошну тінь.

— Та то ж була мана! — вигукнув він і злісно вилаявся. — А я, дурень, очі вибалушив! Онде він, той триклятий диявол! Той самий, котрого я шукаю. Та ще й так близько! Коли б знав, я міг би заскочити його раніш, ніж він мене помітив. А тепер — за ним, і, клянуся Богом, я таки наздожену його, хоч би довелося гнатись аж на край Техасу!

Погуки, остроги, хлист — усе пішло в діло; видно було, що відставний капітан настроєний рішуче. І за п'ять хвилин відкритою прерією чимдуж мчали два вершники, обидва на конях, народжених у тій-таки прерії. Один вершник гнався за другим. Переслідуваний був без голови, переслідувач — з головою, в якій билась одна відчайдушна думка.

Гонитва тривала недовго — принаймні як на відкриту прерію, — і Колхаун уже наперед тішився своїм близьким успіхом.

Сірий виявився прудкішим — може, тому, що його так люто поганяв вершник; а може, й через те, що другий кінь не дуже злякався і не докладав усіх зусиль, щоб утекти. Так чи так, а сірий мустанг видимо брав гору і, зрештою, наблизився на таку відстань, що Колхаун уже наготував свій карабін.

Він мав намір застрелити переднього коня і тим покласти край гонитві. Та вже й вистрілив би, але боявся схибити. Перед тим він не раз схибив, отож тепер не натискав гачка, щоб під'їхати ще ближче й поцілити напевне.

А поки він отак вагався, вершник без голови раптом круто збочив з відкритої рівнини до заростей.

Не сподівавшись такого повороту, Колхаун на мить розгубився й відстав. Тільки за півмилі він спромігся надолужити згаяне.

Тепер він наближався до знайомого йому — аж надто знайомого — місця, де була пролита кров.

За інших обставин Колхаун обминув би те місце, але тепер його гнала вперед лиш одна думка, що вимела з душі всі спогади й всі почуття, крім холодного страху перед майбутнім. І звільнитися від того страху він міг тільки в один спосіб — захопивши вершника без голови й відвернувши тим небезпеку, якої він так боявся.

Колхаун знов наздогнав вершника без голови. Роздуті ніздрі його сірого мустанга вже мало не торкалися довгого розмаяного хвоста переднього коня. Карабін був напоготові в капітановій лівій руці, і палець правої лежав на спусковому гачку. Лишалося тільки обрати місце, куди певніше вистрілити.

Ще мить — і пролунав би постріл, і куля влетіла б між ребра переднього коня, але той, немов відчувши небезпеку, зненацька відскочив убік і, хвицнувши в морду мустанга-переслідувача, помчав в іншому напрямку.

Той раптовий викрут і пронизливе злісне іржання, яке його супроводило, — так наче кінь був наділений дивовижним розумом, — на мить приголомшили й Колхауна, і його коня. Сірий мустанг спинився й не хотів іти далі, аж поки лютий удар острогою змусив його знов поскакати вчвал.

Тепер відставний капітан гнав свого коня ще завзятіше, ніж досі, бо втікач уже звернув зі стежки